Последние отзывы

  14  

В номері оператора ми утрьох. Розмовляємо то тихо, то дуже голосно. Ми то регочемо, то замовкаємо, і тиша ця такого ж відрадного кольору, як віскі, котре ми п'ємо. Малий (а все-таки дуже талановитий оператор, якось його візьму в команду) не тямить себе від щастя. Пришестю ТС він і то радів би менше, хоча гріхів у нього не так, щоби критично, думаю. Він упивається спілкуванням з Кройбом. А втім, поводиться доволі адекватно. На відміну від мене. Бо мені хочеться бодай найменшим шматочком себе до нього торкнутися. Тож якщо тема причастя комусь і актуальна, то…

– Мені так холодно, – кажу зненацька я і навіть дуже правдоподібно цокочу зубами для ілюстрації уявленого стану.

– Холодно? – перепитує Кройб.

– От коли б ти, – говорю мрійливо, – сів на мої стопи?

– Можна, – він чи то каже це, чи просто знизує плечима, але не рухається.

Відтак ми п'ємо далі. Я розумію, якщо так і буде продовжуватися, я засну прямо тут, і такого облому – прокинутися зранку в номері оператора і збагнути, що вже wszystko jest popierdolone – я собі не пробачу. Але чуваки собі п'ють спокійно, атмосфера робиться дедалі теплішою, що жодним чином не впливає на мої вже направду змерзлі стопи.

Кройб сідає біля мене на ліжко, я обережно підсовую йому свої тремтячі стопи (пальці ніг, певно, найкрасивіше, що маю). Він попускає їх глибше (соррі за обмовку: ближче:)), бере у свої долоні й легенько мне. Чи зможу я від цього кінчити? Чи стане тут на перешкоді сторонній хлопець, чи навпаки? Втім, ця дія така таємнича і непомітна збоку, що сторонніх враховувати зовсім не варто. Їх нема. Є тільки ця дивна пара: він і я.

Пізніше все це видаватиметься мені суцільною вигадкою, я вже й не знатиму, сама я писала собі листи чи вони були справжніми, наскільки там можуть бути аналоговими оцифровані слова. Пізніше все затягатиметься туманом: яскраво освітлений готельний коридор, наші різні поверхи, його двері, котрі – упс! – йому чомусь не вдалося відчинити, моя пропозиція зайти до мене, його згода, його постать, його усмішка, моє ліжко, перший, ніби вимушений поцілунок, кілька виноградин, що врятували нас від ротової пустки й дозволили нарешті відчути смак губ, його красиве зріле тіло, темне волосся мого кольору, смаглява шкіра мого відтінку, неймовірне почуття комфорту від дотиків до нього, знову цей його усміх, моє «чого ти усміхаєшся», його – «тому що мені добре», мені також добре, дико добре, ти не уявляєш наскільки, брак будь-яких контрацептивів, його надія на мене і мій фаталізм, 50x50 вірогідності, що може народитися геніальна дитина чи дитина-гопнік (дитина-ґот?), звідкісь долітає невиразна музика, нудний пейзаж за вікном, куди нам нема чого й коли дивитися, його тепло і моє бажання викрасти його, всадовити у крадену ж таки машину і повезти кудись далеко до Північного або Південно-Китайського моря, годувати рибою і поїти гарячим вином, читати йому вголос перед сном і слухати його розповіді, мити його і себе, і дозволяти витирати мене пухнастим білим рушником… Мати + ? сексу. Worth the SEX ^[19]. Нарешті це слово й дійсно трохи змінило своє значення.

Ви більше про це від мене не почуєте. І не побачите жодних на це алюзій у жодному з моїх наступних фільмів. Хіба що тільки після його смерті. Він чомусь думає, що трапиться вона за 2 роки. Я так не думаю. Я не хочу цього. Бо мені, як вірній романтичній козі, доведеться й собі вслід за ним піти з життя, а між нами, як-не-як, двадцять років різниці. Хулі мені вмирати ні світ ні зоря?

На цьому закриваємо розказану історію. Я кохаю його. Тільки не кажіть про це Дафлішу.

Коли я побачила Стоґнєвіч уперше, вона саме сиділа на підлозі перед екраном під час мого харківського показу й дивилася на мене. Я подумала: «Який красивий хлопчик».

Я побачила її вдруге, коли вона була однією з моїх компаньонок у горах. Вона повсякчас стежила за мною очима й подавала Руку в складних ситуаціях. Стоґнєвіч мала довге пряме волосся і якісь аж надмір довгі міцні ноги, що закінчувалися агресивними оранжевими черевиками.

– Вона лесбійка. Тут і думати нічого! – просичала тодішня моя подруга, пишна білявка, закохана у «космополітан» і рожевий колір. Я подумала: «Ну, й нічого так…»

Коли ми зустрілися втретє, руку в горах вона подавала не мені, а тлустому рибоподібному створінню на ім'я Яся. Воно повсякчас рюмсало і принагідно лупило Стоґнєвіч, звинувачуючи її в усіх колодах і камінцях на гірських стежках, у слизькості, холодному дощі, відсутності нормальної їжі і в бадьорому настрої інших «членів екіпажу». На мене Стоґнєвіч майже не дивилася. А от моя мама, до котрої ми на день заїхали, дуже навіть фахово всіх випасала.

  14