Последние отзывы

  56  

"Голову за голову, Інанно! Швидше вирішуй, Інанно! Віддавай нам за себе викуп, Інанно! А то ми тебе назад потягнемо, Інанно! Чуєш, Інанно? Давай викуп!"

І тоді оті двоє, що стояли і балакали зі мною, відступили назад.

І я на них глянула.

І я подумала…

Оці двоє. Вони ж любили мене, але свою шкуру – набагато більше.

І я подумала – Юля… вона не любила його, а я любила, і тепер вона, а не я, буде оплакувати його… і я сказала демонам:

"Беріть Юлю".

Обернулась до них і повторила:

"Беріть Юлю".

…В одному з будинків вулиці, на якій міняли ліхтарі, в позиченій нічній сорочці спала Юля…

…У відділку міліції дрімав черговий, йому і не снилось, що за жах він скоро побачить в одному поганому, цілодобовому генделику…

Я прокинулась.

Плями хмар повзли по стіні, пахло квітами-геранями, в кімнаті гудів комп’ютер. Брехунець за стіною на кухні розказував прогноз погоди. Хтось смажив, пахло цибулею.

Серце калатало шалено, але стишувалось, усе минало.

Хвилинку я щасливо завмирала, закривши очі, відчуваючи, як уся стала повітряна, м'яка, сонячна, світла… Нічого насправді не було.

Сон.

До речі, де це я?

Ну зовсім незнайома кімната, а проте не лікарня і не витверезник, хоча я там ніколи не бувала, але навряд чи там такі гераньки на вікнах і такі картинки, вишиті хрестиком, на стінах висять. І не морг. Як я тут опинилася?

Хтось на кухні мугикав пісеньку – голос дівочий.

Я обережно виглянула в коридор, побачила вішалку, де висіла чиясь червона тепла куртка і стояли мої черевики, а тоді потихеньку пішла на кухню – хто його знає, де я? На кухні побачила чудесний білий холодильник, кошичок із яблуками на столі, дві чисті табуретки і Уляну, нашу сердобольну одногрупницю, якій я колись слала есемеску, щоб та зустріла Юлю з поїзда, як ми їхали на похорон до Артура – а я запізнилась.

Я спочатку так зраділа – Уляна, Уляся, жива, хороша дівчина… А потім перестала радіти, бо це значить, що я у Львові.

І як я тут опинилась?

"А, встала? -Уляна була хоч і привітна, але якась невесела. – Сідай, я вже посмажила картоплю".

Я сіла і подивилась на картоплю.

Картопля була смажена.

"Ну і зачіска в тебе, – сказала Уляна, – де це ти так? – проклятий Крадій, ще довго я це чутиму! – А як там Юля?"

"А що – Юля?"

"Ти ж мені вчора казала, що з нею якась там біда… що вона в лікарні… і ти розкажеш…"

"Так? А в якій лікарні?"

"Ти ж учора сама говорила – у лікарні швидкої допомоги… ти ж казала… ти що – забула? Ти прийшла вчора серед ночі…"

"Я сама прийшла?"

"Ти щось пила?"

"Ні… е-е-е-е… не знаю… Провал якийсь у пам'яті… Я три ночі не спала… здається… Вчора був похорон?"

"Чий похорон?"

"Артура. Ну… Юлиного хлопця… " – ну не мій же, чесне слово, хоча хто його знає, я теж, здається, помирала. Якщо нічого не плутаю.

"А… Вчора, так".

"Ну тоді, значить, я три ночі не спала… Так що ж із Юлею?"

"Не знаю – ти казала, що вона в лікарні".

Ми дивились одна на одну, і кожна з нас думала, що друга якась дурна, коли я нарешті трохи прочумалась:

"О! Ми ж можемо подзвонити в цю лікарню…"

"А номер?"

"А довідкова?"

Уляна позичила мені куртку. Я довго добиралася від неї до центру, а потім пересіла на іншу маршрутку і поїхала на Топольну. Уляна жила хто зна де, а лікарня була на іншому боці хто зна де. Рябіли тіні дерев, летіло листя, хтось тримав пластмасові квіти, певно, віз на могилку, хтось не поступався місцем вагітній жінці і доводив сам собі подумки, що він робить правильно, жінка молода і крепка – постоїть. Люди говорили про ціни на картоплю, по мобілках про те, що "скоро буду", про "що купити – бо я заїду в магазин", про "ти брехун, і шкода, я ту твою есімеску витерла!"

Люди ворушились і ходили, дихали і були брехливі, злі і чудесні.

Біля лікарні стояла швидка допомога. І не одна. Я дуже боюся цих машин – вони мені, як привид смерті… Про це я вже казала, правда?

Цікаво, що ж там сталося з Юлею?

Піднялась ліфтом у реанімацію, тобто на той поверх. У ліфті хтось приліпив до стіни пару листівок-ікон… Чого я сюди прийшла?

"Ви родичка?" – запитала мене медсестра. Медсестра була якась сіра і дуже замучена. Тяжко, мабуть, працювати в реанімації. Пацієнти весь час помирають. Родичі їхні…

"Сестра, – збрехала я, і додала, побачивши, що вона на мене дивиться, – двоюрідна сестра".

Тоді вона крикнула комусь у глибини реанімації:

  56