Последние отзывы

  49  

Нарешті вийшли тими переходами у великий зал, де склепіння було – гігантським куполом, по якому світились лампи. Іноді – рядами, іноді – просто так. Дуже високо. Під ногами там шастало. Стін видно не було.

"Прийшли", – сказав Крило Мефодійович.

"Що це таке?"

"Ми під землею, там, де колись було кладовище. Там, нагорі, у звичайному світі – нові вулиці. А під землею – бач – лишилися кості".

Я придивився і побачив, що світяться, справді, не лампи, а кості. Кістяки. Вони лежали в різних позах – скорчені, розкинуті, перевернуті, тільки жоден не по-людськи, не так, як кладуть у труну.

Кістяки світились.

Я хотів запитати, чи вони живі, бо ворушилися. Я задивився на них і не помітив, звідки взявся той карлик.

Невеликий такий чоловік, із бородою, в гострій середньовічній шапці, як то чарівників малюють у дитячих книжках, він ішов до нас, припадаючи на праву ногу, а руки мав занадто великі.

"То до мене?" – махнув своєю ручищею у мій бік, і я від здивування низько йому вклонився.

Карлик лупнув на мене очима, як я кланяюсь, подумав, напевне: "Прийшов якийсь у спортивній куртці – і кланяється". Очі в нього були недобрі.

"Пане Боїме, – сказав Кирило Мефодійович. – Цей юнак – людина… Представтесь, юначе!".

"Олег". – згадав я Лахудрині поради і наголосив на "о". Цей пан Боїм явно або поляк, або якийсь давній українець. Нема чого його дратувати.

"Пане Боїме, – сказав нелюд, що мене привів, застібаючи свій картатий піджак, – я поважаю ваше рішення, після знищення кладовища, ніколи не балакати з людьми, але в цьому випадку тільки ви можете нам допомогти. Цей юнак випадково став причетний до товариства шумерських богів, – пан Боїм здригнувся, – і в результаті – він не може сам вибратися зі свого відчаю. Ви мене розумієте?"

Пан Боїм гмукнув, мовляв, розумію, що ж тут незрозумілого.

"Він пережив смерть близького друга. Прошу вас – можете не балакати. Просто дайте йому відповіді".

Поки Кирило Мефодійович говорив, я трохи вже звик до темряви і побачив: те, що шастає під ногами, – це миші, але не сірі, а різнобарвні і кам'яні.

Такі цікаві мишки – блискучі і дуже прудкі. Що вони їдять, цікаво?

"Добре, пане Карле, – сказав Боїм. – Я відповім йому на три питання. Хто його виведе?"

"Виведе Труш".

"Скажете, щоб чекав біля Ванькі".

"Дякую, друже".

Боїм уклонився, а Кирило Мефодійович уже десь зник у темряві, навіть не махнувши рукою мені на прощання, навіть нічого не сказавши. Лишив мене тут із цим Боїмом. Слово якесь знайоме… Каплиця так називається – чи якась вулиця? І чого він говорив "пане Карле"?

"Питай свої три питання", – непривітно мовив мені він.

Що ж мені в нього спитати такого?

"Питай, тільки добре подумай, бо я відповім на те питання, яке ти задаси, я не стану думати, що ти там мав на увазі. І швидко, бо в мене немає часу – я, бач, доглядач цього кладовища, мені ще ворон сьогодні годувати".

"Ворон? – подумав я. – Яких іще ворон? Які ж тут ворони, якщо миші кам'яні?"

"І, якщо я їх не погодую, то ті ворони нападуть на кості, а кості моїх покійників дуже слабкі і не можуть боронитися, коли ворони голодні. Ясно? І не топчись – дивись собі під ноги, бо ще наступиш на мишу. А будуть кусати – мовчи і не дригайся. Вони багато крові не вип'ють".

Від таких заявок мені стало зовсім нецікаво його будь-що питати, хіба – де тут двері?

"Чого помер мій товариш?" – сказав я.

"Чого? Того, що його ножем зарізали. Кров'ю стік твій друг, нікого в переході в той час не трапилось, а якби й трапилось – то толку мало би було, бо той зек-душогуб стояв і пантрував його, аж поки помер. Вже як переконався, що мертвий – тоді пішов".

Я аж охнув від такого цинізму. Та, в принципі, це ж доглядач кладовища, що йому смерть?

"Та я знаю, від чого він помер! Я ж не те питаю! Я питаю – чого так сталося?"

"Чого? Просто сталося – не треба було лізти до порядних дівок, у яких, до того ж, батько – прокурор. Поліз – і має собі смерть. Чи то сама під поїзд кинулась, чи то ні, не розбереш, але знайшли в неї на столі, в кімнаті, лист – писала йому, як ненавидить, і винуватила його у всіх бідах своїх. Ну а батько її – прокурор, і сам розумієш – єдина доня. А тут виявляється ще, що вагітна вона була, що, може ж, і руки на себе наклала. Коли її мати голосила – то аж мені трохи теє було, хоч я вже і наслухався. А батько не голосив, у батька інше – мститися захотів. Ну от і помстився. Довго йому хіба треба, щоб знайти душогуба, йому – прокурору? От і все. Не треба вже було твоєму другу ходити ночами одному, якщо знав, що таке діло на його совісті".

  49