Последние отзывы

  39  

І не кажіть мені, я сама, я собі сама не вірю, я не стану себе слухати – не кажіть мені, що йому було до мене абсолютно байдуже, не могло, не могло, не могло, ні! В тих словах була відповідь мені на моє дурнувате кохання, на мою дурість цю, яка їла мене, гризла мене, гнала мене вулицями, не давала заснути, не давала говорити, душачи за шию, коли він був близько… І не від заздрості до Юльки, як можна подумати… зовсім ні – я його вже давно любила, бо інакше бути не могло. Я його хтозна-скільки шукала, і я не винна, що не одразу зрозуміла, не одразу впізнала, що оцей – замучений програміст, і отой – що пише мені такі листи, та сама людина… Але ж і він мене зовсім ніколи не впізнав! А я ще раділа, ідіотка, як мала дівчинка: бачу-бачу, скажу-скажу, тільки не тепер, бо дражнюсь із тобою, щоб ти вгадав. А треба було не дражнитися… Та що вже тепер?

Каменюки слизькі і гострі – черевики промокли, хлюпає всередині, бридко!

І раптом – як удар у морду – прямо переді мною став Львівський вокзал власною будівлею. Привокзальна площа, фонтан, лавочки, ларьочки. Тільки таксі не стоять рядком – зовсім машин немає. І людей немає.

Ліхтарі горять, потріскують. По асфальту тихо-тихо йду. Ніч.

Під зеленим прозорим козирком не дзижчать мошки. Не віє вітер, не валяється ніде упаковка від шоколадки. Тільки пил на асфальті – дрібний, м'який. І камінці пролітають, поблискуючи в світлі ліхтарів – великі, малесенькі, купками, по одному… метеорити.

Я розчепила стиснуті спазмом пальці, і вклала той ключ, що дала мені Наташка, до замкової щілини, і навіть не повертала – двері самі відкрились, і якась чи то музика, чи світло мене затягли досередини.

Я опинилася в розкішній залі, де повно людей у білому. Як дурна зі своїм пивом.

Люди в білому щось тримали, високо піднявши руки. Вони не глянули на мене, вони дивилися вгору – на те, що тримали, хоч і не бачила облич – але то були жінки, зрозуміла по волоссю, і груди під білими тогами… чи що воно таке на них нап'ялено?

Що це таке?

Жінки щось тихо мимрили.

За мною гупнула, закрилася брама. Зсередини вона скидалась на якісь стародавні ворота. Над воротами, високо – великий залізний гак.

Куди йти далі? І з відчаю я закричала:

"Артур! Арту-у-у-ур!!!!"

Закричала, і одразу помітила його: він озирнувся на мене. Він сидів праворуч, унизу – треба спуститись по східцях. Сидів на ослінчику, обхопивши голову руками, і дивився на мене з таким жахом, як живий. Я сказала:

"Я прийшла. Це я писала тобі. Це я…" – і нічого більше, бо, не відриваючись, дивилась йому в очі, і не побачила її відразу, аж поки вона не вийшла вперед, не почала підніматися по сходах до мене.

Вагітна, вже зовсім на порі. Пузо заважало їй іти, вона коливалась, як качка. Вона тримала щось у руках… здається – якусь нитку… здається – вона пряла, коли я прийшла. Вона сиділа біля нього і пряла чи плела…

Я не знала, хто вона така. Я ніколи не бачила її. Вона підійшла до мене впритул, задихаючись, втомлена від того, що піднімалась сходами. Вона дихала ротом. Я сказала:

"Я Інанна… "

І нічого більше не сказала, бо вона закричала, і крик її повторила печера, і в крику тому, повтореному печерою, була смерть, і я померла, і чорні демони кинулись, роздерли мене і повісили моє тіло на гак над воротами.

ІІІ. ЛЮДИ І НЕЛЮДИ

Софія

Батько казав:

"Не можна, щоби рвалася династія! Вже твій дід був прокурор! А я? Ні, поступай на юридичний!"

Але мати казала:

"Ну чого ти кричиш? Воно дівчині треба? Ти хоч її худою стервою зробити, з отих?"

Софія поступила до Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша.

Батько сказав:

"Моя дочка буде без вищої освіти?"

А мати сказала:

"Ну чого ти кричиш? Поступить потім до Києва. Куди зараз таку малу дитину з дому відпускати по вокзалах і по квартирах?"

Сімнадцятилітня дитина нудилась, малювала, мріяла і читала.

Софія любила романи Віктора Гюго і Жан-Жака Руссо, Джона Ґолсуорсі, Жорж Санд і оповідання Алєксанра Гріна. Вона потроху зносила їх до своєї кімнати з батькової бібліотеки, виставляючи рядами на поличках, забираючи з тих поличок Фенімора Купера, Жюля Верна, Майна Ріда і Всеволода Нестайка.

Ще в її кімнаті був комп’ютер без інтернету, старе німецьке трофейне піаніно, мольберт, купа фарб, усякий художній мотлох у куточку біля вікна, вікно, що виходило на доглянутий загороджений сад (їхній сад, сад тих, хто жив у цьому старому львівському чотириповерховому будинку), кахляна грубка, і так, усякий дріб’язок, не вартий уваги – шафа, ліжко, ляльки і плюшеві медведики.

  39