Последние отзывы

  6  

Пан Д'Артаньян-батько дав синові свою шпагу, ніжно поцілував його в обидві щоки і благословив.

Юнак вийшов з батькової кімнати й зустрів матір, що чекала на нього зі славнозвісним рецептом бальзаму, який, судячи з батькових порад, син мав досить-таки часто вживати. Мати прощалася довше й ніжніше, ніж батько, і не тому, що пан Д'Артаньян не любив сина, котрий до того ж був його одинаком, а тому, що пан Д'Артаньян був чоловіком і вважав не гідним чоловіка давати волю почуттям. Пані Д'Артаньян була жінкою, а головне — матір'ю… Вона гірко плакала, і, скажемо на похвалу пана Д'Артаньяна-сина: хоч він і силкувався зберегти твердість духу, як це й личить майбутньому мушкетерові, а втім, почуття здолали його, і він теж не втримав сліз, які ледве зміг приховати, та й то — лише наполовину.

Того самого дня юнак пустився в мандри з трьома батьковими подарунками: п'ятнадцятьма екю, конем та листом до пана де Тревіля; поради, зрозуміло, дісталися йому на додачу.

З таким vade mecum^[27] Д'Артаньян був схожий — і морально, й фізично — на героя Сервантеса, з котрим ми його так щасливо порівняли, малюючи, за обов'язком оповідача, портрет нашого героя. Дон Кіхот мав вітряки за велетнів, а отару овець — за армію; Д'Артаньян вбачав у кожній посмішці образу і в кожному погляді — виклик. Тому він не розтискав кулаків од самого Тарба^[28] аж до Менга й по десять разів на день хапався за шпагу. Проте його кулак досі ще не зачепив жодної щелепи, а шпаги він так і не витяг з піхов жодного разу. Бо хоч вигляд бідолашної жовтої шкапини й викликав у перехожих посмішку, але над конем дзвеніла чимала шпага, а ще вище не просто гордовито, а люто дивились палаючі очі. Тож люди намагалися вгамувати свій сміх або, коли веселість все-таки перемагала розважливість, посміхались принаймні одним боком обличчя, як античні маски. Так, зберігаючи незалежний вигляд і пильно придивляючись до того, що діється довкола, Д'Артаньян і доїхав аж до злощасного Менга.

Але тут, коли Д'Артаньян зібрався спішитися біля воріт «Вільного Мірошника» і ніхто — ні хазяїн, ні служник, ні навіть конюх — не захотів потримати його стремено, наш юнак помітив крізь прочинене вікно долішнього поверху високого пихатого дворянина з непривітним обличчям, який розмовляв з двома чоловіками, що шанобливо слухали його. Д'Артаньян, звичайно, подумав, що говорять про нього, і прислухався.

Цього разу він помилився тільки наполовину: говорили не про нього, а про його коня. Дворянин, мабуть, перелічував усі його яскраві прикмети, і оскільки співрозмовники, як ми вже сказали, вельми шанобливо ставились до оповідача, то весь час голосно сміялися. А що ледь помітної посмішки було досить, аби розбурхати запальність молодого гасконця, то легко собі уявити, як обурив його цей регіт.

І все-таки Д'Артаньян вирішив спершу приглянутись до незнайомця, що так зухвало кепкував із нього. Він звернув у його бік гордий погляд і побачив чоловіка років сорока — сорока п'яти із пронизливими чорними очима, блідим обличчям, великим носом і чорними, старанно підстриженими вусами; незнайомець був одягнений у бузковий камзол та короткі штани зі шнурами того ж кольору, але зовсім без прикрас, коли не зважати на звичайні прорізи, крізь які проглядала сорочка. Штани й камзол, хоч і були нові, здавалися пом'ятими, як дорожні речі, що довго лежали в скрині. Д'Артаньян миттю вгледів усе це своїм метким оком, а може, й інстинктивно відчувши в незнайомцеві людину, яка мала відіграти в його житті неабияку роль.

Отож саме тоді, як Д'Артаньян зупинив погляд на незнайомцеві в бузковому камзолі, той висловлював про беарнську конячину такі хитромудрі й глибокодумні міркування, що його співрозмовники заходилися реготом, хоч сам він тільки ледь усміхався, та й то, певно, проти своєї звички.

Тепер уже сумнівів не було: з Д'Артаньяна глузували. Певний своєї правоти, він насунув берет на самісінькі очі й, намагаючись наслідувати манери придворних, що їх підмітив ще в Гасконі у приїжджих вельмож, поклав одну руку на ефес шпаги, а другою взявся в бік. На лихо, що ближче підходив Д'Артаньян до зухвальця, то дужче поймав його гнів. І в нього з язика, замість гордого й гідного виклику, зірвалися лише брутальні натяки; крім того, розлючений юнак ще й несамовито замахав руками.

— Гей, добродію! — вигукнув Д'Артаньян. — Шановний, авжеж, ви, що ховаєтесь за цією віконницею! Скажіть лишень, з чого ви смієтесь, і ми посміємося разом.

  6