... 
55 
— Араміс теж має вчинити так само, пані? — понуро спитав Д'Артаньян.
— Ось уже вдруге чи втретє ви називаєте це ім'я, добродію, хоч я вам і сказала, шо не знаю його.
— Вам незнайома людина, у віконницю якої ви стукали? Авжеж, пані! Ви вважаєте мене надто легковірним!
— Признайтеся — ви всю цю історію вигадали і створили цей персонаж тільки для того, щоб примусити мене говорити.
— Я нічого не вигадував, пані, я нікого не створював, я говорив щиру правду.
— І ви кажете, що один з ваших друзів мешкає в тому будинку?
— Я це кажу і повторюю втретє: в тому будинку мешкає мій друг, і звуть його Араміс.
— Усе це з'ясується з часом, — прошепотіла молода жінка. — А поки що, добродію, мовчіть.
— Якби ви могли читати в моєму серці, відкритому перед вами, — сказав Д'Артаньян, — ви побачили б там стільки цікавості, що пожаліли б мене, і стільки кохання, що відразу задовольнили б мою цікавість. Не треба боятися тих, хто вас кохає.
— Ви надто швидко заговорили про кохання, пане! — мовила молода жінка, похитавши головою.
— Це тому, що кохання прийшло до мене швидко й уперше і що мені не минуло ще й двадцяти років.
Молода жінка крадькома глянула на нього.
132 — Послухайте, я вже напав на слід, — вів Д'Артаньян далі. — Три місяці тому я мало не бився на дуелі з Арамісом через таку саму хусточку, яку ви показали жінці, що була в нього; через хусточку з таким самим гербом — я цього певен.
— Пане, ви мене дуже стомлюєте своїми запитаннями, присягаюся вам, — зауважила молода жінка.
— Але ж ви, пані, ви — така обережна, подумайте, що було б, якби під час арешту у вас знайшли цю хусточку. Хіба це не скомпрометувало б вас?
— Чому б то? Хіба ініціали не мої: «К. Б.» — «Констанція Бонасьє»?
— Або Камілла де Буа-Трасі.
— Замовкніть, пане, ще раз благаю, замовкніть! І коли небезпека, що чигає на мене, не зупиняє вас, то подумайте про небезпеку, на яку можете наразитися ви!
— Я?
— Авжеж, ви. Якщо довідаються, що ви знаєте мене, на вас чекає в'язниця, а то й смерть.
— В такому разі я взагалі не залишу вас.
— Добродію, — сказала молода жінка, благально складаючи руки, — добродію, в ім'я неба, в ім'я честі військового, в ім'я ввічливості дворянина залиште мене; послухайте: вже б'є північ, а на мене чекають саме о цій порі.
— Пані, — сказав юнак, уклоняючись, — я не можу відмовити вам, раз ви так мене просите; заспокойтесь, я залишаю вас.
— Але ж ви не підете за мною, не стежитимете за мною?
— Я зараз же піду додому.
— Я знала, що ви чесний юнак! — вигукнула пані Бонасьє, простягаючи йому руку, а другою взявшись за молоток біля невеличких дверей у кам'яній стіні.
Д'Артаньян схопив простягнену руку й палко поцілував її.
— Краще б я ніколи вас не бачив! — вигукнув він з тією грубою наївністю, яка часто подобається жінкам більше, ніж удавана ввічливість, бо вона відкриває глибину думок і доводить, що почуття перемагають розум.
— Ба ні, — лагідно відповіла пані Бонасьє і стиснула руку Д'Артаньяна, який усе ще не відпускав її руки, — ба ні, я не скажу так, як ви: те, що втрачено сьогодні, можна знайти в майбутньому. Хто-зна, якщо я буду коли-небудь вільна, чи не задовольню я вашу цікавість? — Може, ви пообіцяєте те ж саме й моєму коханню? — радісно вигукнув Д'Артаньян.
— О, тут я не хочу себе зв'язувати. Це буде залежати від почуттів, на які ви заслужите.
— Отже, зараз, пані…
— Зараз, пане, я відчуваю до вас тільки почуття вдячності.
— Ви надто чарівні, — сумно сказав Д'Артаньян, — і зловживаєте моїм коханням.
— Ні, я користуюся вашим благородством — тільки й того. Але будьте певні, є люди, які вміють пам'ятати все.
— О, ви робите мене найщасливішим зі смертних. Не забувайте цього вечора, не забувайте про свою обіцянку!
— Не сумнівайтеся: коли буде треба, я згадаю про все. А тепер залиште мене, йдіть, в ім'я неба! На мене чекали рівно опівночі; я вже запізнююсь.
— На п'ять хвилин.
— Так, але за певних обставин п'ять хвилин можуть дорівнювати п'яти століттям.
— Коли люблять.
— Гаразд! А хто вам сказав, що я прийшла не до закоханого?
— На вас чекає не жінка? — вигукнув Д'Артаньян. — Чоловік?
— Ну от, ми знову починаємо сперечатися, — мовила пані Бонасьє з ледь помітною усмішкою, в якій можна було відчути нетерплячість.
— Ні, ні, я залишаю вас, я йду; я вірю вам, я хочу, щоб ви поставили мені в заслугу мою відданість, навіть коли ця відданість і межує з безумством. До побачення, пані, до побачення!
55 
