очень нудно 
269 
Я дав їй своє багатство, дав своє ім'я. Г от якось я побачив, що цю жінку затавровано: на лівому плечі в неї випечено квітку лілії.
— О! — вигукнула міледі, підводячись. — Навряд чи знайдеться той суд, який зможе підтвердити цей безчесний вирок! Навряд чи знайдеться той, хто виконав його!
— Стривайте, — пролунав чийсь голос — На це відповім я! І незнайомець у червоному плащі вийшов наперед.
— Хто це, хто це? — вигукнула міледі, задихаючись од страху; її розпатлане волосся заворушилось над змертвілим обличчям, наче живе.
Всі звернули погляд на незнайомця, бо ніхто, крім Атоса, не знав, хто він такий.
А втім, Атос теж дивився на нього так само здивовано, як і інші, не розуміючи, чим причетний він до тієї жахливої драми, розв'язка якої наставала у цю хвилину.
Повільно й урочисто підступившись до міледі на таку відстань, що між ними лишився тільки стіл, незнайомець зірвав з себе маску.
Міледі з острахом вдивлялася в це бліде обличчя, облямоване чорним волоссям і такою ж чорною бородою, в обличчя, що зберігало байдужий, крижаний спокій. Потім вона рвучко підвелась, шарпнулась до стіни і закричала:
— О ні, ні! Ні! Це пекельна мана! Це не він!.. Рятуйте! Рятуйте! І вона обернулась до стіни, наче бажаючи руками розсунути її й сховатися за нею.
— Хто ви такий? — мовили всі свідки цієї сцени.
— Спитайте в цієї жінки, — відповів незнайомець у червоному плащі, — ви самі добре бачите, що вона впізнала мене.
— Лілльський кат! Лілльський кат! — вигукнула міледі, в нестямі чіпляючись руками за стінку, щоб не впасти.
Всі відступили, і незнайомець у червоному плащі залишився сам посеред кімнати.
— О пожалійте, змилуйтеся! Пробачте мені! — волала міледі, падаючи навколішки.
Незнайомець зачекав, поки настане тиша.
— Я вам обіцяв, що вона мене впізнає! — сказав він. — Так, я кат міста Лілля, і ось моя історія.
Всі дивилися на незнайомця, з тривожним нетерпінням чекаючи, що він скаже.
— Ця молода жінка була колись такою ж вродливою молодою дівчиною. Вона була черницею Тамплемарського монастиря бенедиктинок. Молодий священик, щиросердий і глибоко віруючий, відправляв служби в церкві цього монастиря. Вона вирішила спокусити його і довела свій задум до кінця. Вона могла б спокусити навіть святого!..
Їхні церковні обітниці були священні й непорушні; їхній зв'язок не міг тривати довго, не занапастивши їх обох. Вона умовила його залишити ті краї. Але для того, щоб виїхати звідти, щоб утекти разом, перебратися до іншої частини Франції, де вони могли б жити спокійно, бо ніхто не знав би їх там, потрібні були гроші. Ні вона, ні він їх не мали. Священик украв святі чаші й продав їх. А що вони готували втечу разом, то їх арештували обох.
За тиждень вона спокусила сина тюремника і втекла. Священика засудили до десяти років ув'язнення в кайданах і до таврування. Я був катом міста Лілля, як стверджує ця жінка. Я мусив затаврувати злочинця, а злочинцем, панове, був мій брат!
Тоді я присягнувся, що жінка, яка його занапастила, жінка, яка була більше, ніж його спільницею, — бо це ж саме вона підбурила його на злочин, — принаймні розділить з ним покарання. Я здогадувався, де вона переховується, вистежив її, піймав, зв'язав і затаврував тим самим знаком, яким затаврував свого брата.
Через день після того, як я повернувся до Лілля, моєму братові пощастило втекти з в'язниці. Мене звинуватили в причетності до його втечі й засудили до ув'язнення замість нього доти, аж поки він сам віддасть себе до рук властей. Бідолашний брат не знав про цей вирок. Він помирився з цією жінкою; вони разом утекли до Беррі. Там він дістав невеличку парафію. Всі вважали, що ця жінка — його сестра.
Вельможа, на землях якого стояла парафіяльна церква, побачив гадану сестру й закохався в неї, закохався так палко, що запропонував їй стати його дружиною. Тоді вона покинула того, кого вже занапастила, заради того, кого збиралась занапастити, і стала графинею де Ля Фер…
Усі погляди звернулися до Атоса, справжнє ім'я якого було граф де Ля Фер, і той кивком ствердив, що кат каже щирісіньку правду.
— Тоді, — вів далі кат, — мій бідолашний брат, у якого ця жінка відібрала і честь, і щастя, мало не збожеволів і з розпачу вирішив покінчити з життям. Він повернувся до Лілля і, дізнавшись, що я замість нього відбуваю ув'язнення, доброхіть з'явився до суду і того ж вечора повісився на душнику в своїй камері.
269 
