очень нудно 
8 
Добрий аптекар, здавалося, був спантеличений. Я стояла перед ним; він пильно дивився на мене. Він мав маленькі сірі очиці, трохи тьмяні, але тепер вони, мабуть, видалися б мені дуже гострими; обличчя його було хоч і грубувате, але добродушне. Подивившись на мене уважно, він спитав:
— Од чого ти вчора захворіла?
— Вона впала, — знову втрутилася Бесі.
— Упала? Знов, як мала дитина! Хіба вона й досі не навчилась ходити? їй уже, мабуть, вісім або й цілих дев'ять років.
— Я впала, бо мене вдарили! — різко відповіла я, не стерпівши нового приниження своєї гідності. — Але я захворіла не від того, — додала я.
Містер Лойд узяв понюх табаки. Коли він вкладав табакерку назад до кишені жилета, задзвенів дзвінок, скликаючи слуг на обід; містер Лойд знав, що означає цей дзвінок.
— Це вам, няню, — сказав він. — Можете йти вниз. Поки ви повернетесь, я дам міс Джейн деякі настанови.
Бесі радше б лишилась, та мусила йти: слугам у Ґейтсхед-холі не дозволялося спізнюватись на обід.
— Отже, ти захворіла не від того, що впала? Від чого ж саме? — вів далі містер Лойд, коли Бесі пішла.
— Мене зачинили в кімнаті, де живе привид, і я просиділа там до ночі. Містер Лойд усміхнувся й водночас насупив брови.
— Привид? То ти, бачу, й справді ще дитина! Ти боїшся привидів?
— Я боюся привида містера Ріда... Адже він помер у тій кімнаті й лежав там у труні. Ні Бесі, ані хто інший це насмілиться зайти туди вночі. Було жорстоко замикати мене там саму, та ще й без свічки, так жорстоко, що, мабуть, я їм цього довіку не
забуду!
— Дурниці! І через це ти нещасна? А вдень ти боїшся?
— Ні, але скоро настане ніч... До того ж я нещасна, дуже нещасна не тільки через це.
— А через що саме? Ти не можеш мені сказати?..
Як би я хотіла відповісти відверто на це запитання! Та я не знаходила потрібних слів. Дітям відомі тонкі почуття, але вони неспроможні їх зрозуміти, а коли дещо й розуміють, то не можуть цього висловити. Проте я боялася пропустити цю першу й єдину нагоду поділитися своєю журбою і, зніяковіло помовчавши, здобулася нарешті на коротку, але правдиву відповідь:
— Насамперед я не маю ні батька, ні матері, ні братів, ні сестер.
— Але в тебе є добра тітка, двоюрідні брат і сестри. Я знов помовчала, а тоді сказала простодушно:
— Таж то Джон Рід збив мене з ніг, а тітка замкнула в червоній кімнаті! Містер Лойд знову дістав свою табакерку.
— Хіба тобі не подобається у Ґейтсхед-холі? — спитав він. — Хіба ти не вдячна, що живеш у такому гарному домі?
— Це не мій дім, сер. Он Ебот каже, що в мене тут прав менше, ніж у служниці.
— Дурненька! Невже ти хотіла б покинути таку чудову садибу?
— Якби я мала куди подітись, то була б тільки рада втекти звідси, але я не можу залишити Ґейтсхеда, поки не стану зовсім дорослою.
— Хто зна... Може, й залишиш... У тебе є яка рідня, крім місіс Рід?
— Мабуть, нема, сер.
— А по батькові?
— Не знаю. Я якось спиталася в тітки Рід, то вона відповіла, що, може, в мене й є які-небудь бідні родичі, на прізвище Ейр, проте вона нічого про них не знає.
— А якби такі виявилися, ти б згодилась перейти до них жити?
Я замислилась. Бідність страхає дорослих людей, а дітей і поготів. Вони не розуміють, що може бути бідність дбайлива, працьовита, чесна, — в їхній уяві це слово в'яжеться тільки з лахміттям, убогим харчем, холодним каміном, грубими звичаями й огидними вадами; для мене бідність була як інша назва приниження.
— Ні, я б не хотіла переходити жити до бідних людей, — відказала я.
— Навіть коли б вони були добрі до тебе? Я заперечливо похитала головою.
Я не розуміла, як бідні люди можуть бути добрі; до того ж я ще почну балакати по-простацькому, стану груба й невихована — схожа на тих бідних жінок, що їх я часом бачила по дворах села Ґейтсхед, коли вони бавили дітей або прали шмаття, — ні, я не здатна була так дорого заплатити за волю.
— Невже твої родичі такі злидарі? Вони робочі люди?
— Хто їх знає. Тітка Рід каже, що коли вони в мене й є, то це жебраки. А я не хочу жебракувати.
— А до школи ти б хотіла ходити?
Я знов замислилась: я до ладу й не знала, що таке школа.
Бесі казала, що дівчат тримають там дуже суворо, закладають їм за спину лінійку, щоб не горбились, і вимагають од них надзвичайної чемності й слухняності. Джон Рід ненавидів школу й лаяв свого вчителя на всі заставки, але Джонові уподобання не були для мене взірцем, і хоч розповіді Бесі про шкільну дисципліну (почуті нею самою від панночок з сім'ї, де вона служила перед тим, як найнялася до Ґейтсхеда) трохи й лякали мене, то те, чого ці дівчата, за її словами, там понавчались, видавалось мені, навпаки, дуже принадним. Вона хвалилася, що вони вміли малювати гарні краєвиди й квіти, добре співали й грали на фортепіано, плели чудові гаманці й вільно читали по-французькому, — врешті мені захотілося і собі всього того навчитись. Крім того, школа означала цілковиту переміну: далеку подорож, розлуку із Ґейтсхе-холом, шлях до нового життя.
8 
