очень нудно 
203 
Мій Едвард і я щасливі і ще й тому, що ті, кого ми найбільше любимо, також щасливі. Діана й Мері Ріверс вже повиходили заміж, щороку вони навідують нас, а ми їх. Діанин чоловік — капітан флоту; це хоробрий офіцер і чудова людина. Чоловік Мері — священик, приятель її брата з коледжу, що не поступається їй своїм хистом і моральними якостями. І капітан Фіцджемс, і містер Вортон люблять своїх жінок, а ті люблять їх.
Що ж до Сент Джона Ріверса, то він виїхав до Індії. Він ступив на шлях, що його сам собі обрав, і досі йде ним, не спиняючись перед стількома перешкодами й небезпеками. Навряд чи був коли такий рішучий і невтомний місіонер, як він. Непохитний, чесний, побожний, завзятий, палкий і правдивий, він працює для роду
людського: він торує людям шлях до довершеності, поборюючи, мов той велет, поганські й кастові упередження, що захаращують той шлях. Хоч який він суворий, який вимогливий і честолюбний, але то суворість воїна Ґрейтхарта, який охороняє валку прочан від нападу диявола Аполліона. То вимогливість апостола, який промовляє іменням Христовим, коли каже: «Хто хоче йти за мною, хай відмовиться од себе, візьме свій хрест і йде мені в тропі». То честолюбство високого духовника, що прагне бути в першій лаві тих, хто спасенний уже на землі, хто стоїть безгрішний перед Господнім троном, хто поділяє останні могутні звитяги Спасителя, хто призваний, вибраний і вірний.
Сент Джон неодружений, і вже хтозна, чи одружиться. Досі він сам справлявся зі своєю працею, а вона вже наближається до свого завершення: його славне сонце вже на вечірньому прузі. Останній лист, який я одержала від нього, я читала зі сльозами на очах, однак він сповнив моє серце побожною радістю. Сент Джон дожидається смерті, а по ній певної винагороди — свого незаплямованого вінця. Я знаю, що наступного разу чиясь незнайома рука напише мені, що його врешті прикликав до себе Господь. То нащо через це плакати? Ніякий страх перед смертю не затьмарить останньої Сент Джонової години: його розум лишатиметься ясним, серце безстрашним, сподівання певними, а віра несхитною. Запорука цьому його власні слова.
«Мій володар, — пише він, — уже попередив мене. Щодень він промовляє дедалі ясніше: «Дожидайся! Я незабаром прийду!» І я чимраз палкіше відповідаю: «Прийди, Господи Ісусе! Амінь!»
203 
