Последние отзывы

  43  

— Містер Рочестер? — вигукнула я. — А хто це такий?

— Господар Торнфілда, — спокійно відповіла вона. — Хіба ви не знали, що його прізвище Рочестер?

Звичайно, я цього не знала, доти я ніколи про нього не чула, а старенька, мабуть, гадала, що про це має знати кожен.

— А я думала, — мовила я, — що Торнфілд належить вам.

— Мені? Боронь вас Боже, дитино моя, що це ви придумали! Мені? Та я ж тут тільки економка, домоуправителька. Щоправда, я далека рідня Рочестерам — по матері, та й то через мого чоловіка; він був священиком у Ґеї — отому сільці на пагорбі — і правив службу Божу в церкві, що стоїть біля воріт. Мати містера Рочестера була з Фейрфаксів, вона доводилася двоюрідною сестрою моєму чоловікові, та я ніколи не користалася з цього родинного зв'язку, — для мене це нічого не важить. Я вважаю себе за просту економку, господар завжди чемний зі мною, і більше мені нічого не треба.

— А хто така ця дівчинка, моя учениця?

— Це вихованка містера Рочестера. Він доручив мені підшукати для неї ґувернантку. Здається, він хоче, щоб вона виховувалася тут. Та он і Адель зі своєю bonne — так вона називає няню.

Отже, загадку розгадано: ця привітна й добра вдова — зовсім не вельможна дама, а служить тут так само, як і я. Та від цього вона не перестала мені подобатись, навпаки, я була дуже рада. Рівність між нею і мною була справжня, а не тільки як наслідок її поблажливості. Тим краще: я почуватиму себе іще вільніше. Поки я розмірковувала над цим відкриттям, маленька дівчинка в супроводі няні вибігла на лужок. Я розглядала свою ученицю, яка, видно, спершу мене й не помітила: вона була ще зовсім дитина, років семи-восьми, тендітна, бліда, з дрібними рисами обличчя; дуже густе кучеряве волосся спадало їй аж до пояса.

— Доброго ранку, міс Адель, — мовила місіс Фейрфакс— Підійдіть-но сюди й познайомтеся з міс Ейр, що буде учити вас, щоб ви стали розумною й освіченою. Дівчинка підійшла ближче.

— То це моя Гувернантка? — спитала вона по-французькому в няні, показуючи на мене.

— Вони іноземки? — вражено спитала я, почувши французьку мову.

— Няня француженка, а Адель народилась у Франції і, скільки мені відомо, лише півроку як виїхала звідти. Коли вона приїхала сюди, то зовсім не могла розмовляти по-англійському. Зараз уже трошки навчилася, однак я її все ще погано розумію: надто часто вона плутає англійські слова з французькими. Але ви, мабуть, легко зможете розібрати, що вона каже.

На щастя, я вчилась французької мови у справжньої француженки, а що я намагалася розмовляти з мадам П'єро якомога частіше, а крім того, протягом останніх семи років щодня вчила напам'ять якийсь французький уривок, наполегливо працюючи над вимовою, то досить добре опанувала цю мову. Тим-то я сподівалася, що зможу вільно розмовляти з мадемуазель Аделлю. Коли дівчинка почула, що я її ґувернантка, вона підійшла й подала мені руку. Ведучи її на сніданок, я кілька разів звернулась до неї її рідною мовою. Спочатку Адель відповідала коротко й неохоче, та коли ми сіли за стіл і дівчинка хвилин з десять розглядала мене своїми великими світло-карими очима, вона раптом розбалакалася.

— Як ви гарно розмовляєте по-нашому, — вигукнула вона по-французькому, — нітрохи не гірше за містера Рочестера; я можу говорити з вами, як з ним і з Софі. Вона буде дуже рада! Тут ніхто її не розуміє, мадам Фейрфакс уміє тільки по-англійському.

Софі — це моя няня, вона припливла сюди зі мною морем у великому пароплаві з димарем, із якого йшов дим — такий чорний та густий! Мене нудило, і Софі, і містера Рочестера. Містер Рочестер лежав на канапі в гарній

кімнаті, що зветься салоном, а ми з Софі — на вузеньких ліжечках в іншій кімнаті. Я мало не впала зі свого: воно було таке вузьке, як поличка. Потім... а як вас звуть, мадемуазель?

— Ейр. Джейн Ейр.

— Ейр! Ти ба, я й не вимовлю. Отож потім наш пароплав підплив уранці — ще навіть не розвиднілось — до великого міста. Там були дуже чорні задимлені будинки. Воно зовсім не схоже на гарне чистеньке місто, звідки ми виїхали. Містер Рочестер поніс мене на руках по дошці на берег, а Софі йшла позаду, і всі ми сіли в карету, яка повезла нас до гарного великого будинку, більшого за цей, і кращого, що зветься готелем. Ми там прожили майже тиждень. Я й Софі щодня ходили гуляти до зеленого-зеленого саду, де повно дерев, що зветься сквером. Там було дуже багато дітей і ставок з гарними птахами, яких я годувала крихтами хліба.

  43