РОЗДІЛ XXXVII

Ферндінський замок був простий собі будинок середніх розмірів і стояв далеко від дороги в лісі. Я вже про нього чула. Містер Рочестер часто згадував про цей маєток, подеколи туди їздив. Його батько купив Ферндін задля полювання. Він хотів здати його в оренду, та не знайшов кому, бо місце було незручне й нездорове. Так Ферндін і лишився незаселений і невмебльований, крім сяк-так обладнаних двох чи трьох кімнат, де зупинявся господар, коли приїжджав на полювання.

Сюди я й прибула невдовзі перед смерком. Над головою нависало сумне небо, повівав холодний вітер та сіяв безперервний дрібний і пронизливий дощ. Останню милю я здолала пішки, відпустивши фаетон і візника та заплативши йому подвійно, як і обіцяла. Навіть зблизька садиби не було видно, — такою густою, непроглядною стіною затуляли її похмурі дерева. Залізна брама між ґранітними стовпами показала мені, кудою заходити. Минувши її, я раптом опинилася в темряві серед дерев, що стояли щільними рядами. Між замшілими вузлуватими стовбурами та попід склепінням з гілля звивалася поросла травою стежка. Я пішла нею, сподіваючись скоро дістатися до житла, та вона все вела вперед, зміїлася далі й далі, і не було видно ні житла, ані парку.

Я вже була подумала, що пішла не в тому напрямку й заблудила. Вже й так смеркало, а в гущавині й зовсім було темно. Я розглядалась довкола, шукаючи іншої дороги, та її не було: куди оком глянути — всюди тільки переплетене гілля, могутні стовбури, густе літнє листя, і ніде не видно просвітку.

Я йшла далі. Нарешті стежка поширшала, дерева ніби розступилися, і я побачила загорожу з лат, а потім і будинок, що в сутінку майже не вирізнявся на тлі дерев, такі вологі й зелені від моху були його старі стіни. Розчинивши хвіртку, що була тільки на клямці, я опинилась на огородженій луці, що її півколом обступав ліс. Ні квітів, ні клумб, — сама тільки широка, посипана жорствою стежка перетинала

моріжок, і все це було обрамлене у важкі рямці густим бором. На фронтоні даху стриміли шпилі, вікна були вузькі, ґратчасті, передні двері теж не широкі, до них вела всього одна сходинка. Це була справді-таки глушина, як казав хазяїн готелю «Герб Рочестерів». Тут панувала тиша, як у церкві в будень, — тільки дощ тихо лопотів по листю.

«Невже тут хто-небудь живе?» — спитала я себе.

Так, хтось тут жив: я зачула рипіння — то розчинялися двері, і хтось заворушився у вузькому отворі.

Двері поволі розчинилися ширше; чиясь постать вийшла в присмерк і стала на порозі. То був чоловік без капелюха. Він випростав руку, наче хотів дізнатись, чи йде дощ. Незважаючи на темряву, я його впізнала: це був не хто інший, як мій господар, Едвард Фейрфакс Рочестер.

Я спинилась, затамувала подих, щоб роздивитись на нього, та ба! Він мене не міг побачити. Зустріч була несподівана, але моя радість затьмарювалась невимовним болем. Тож мені було важко стриматись від вигуку чи то під бажання кинутись уперед.

Його постать була така ж струнка й міцна на вигляд, постава така ж рівна, волосся таке ж чорне як воронове крило, і лице його не змінилось, навіть не змарніло; цей рік не спромігся ніякими стражданнями виснажити його силу чи зламати його здоров'я. Я побачила тільки одну зміну — у виразі обличчя: воно здавалося зневіреним і понурим. Він нагадував мені пораненого, взятого на ланцюг дикого звіра або хижого птаха, до якого небезпечно підступатися в його мовчазному горі. Орел у клітці, чиї з золотими обідками очі вийняла жорстока рука — либонь, так виглядав цей незрячий Самсон.

І думаєш, читачу, я злякалась його лютості сліпця? Якщо ти так гадаєш, то ще мало знаєш мене. Мій тихий смуток змішувався з радісним сподіванням, що я незабаром поцілую це мужнє чоло, ці похмуро стулені уста. Але не цієї хвилини. Поки що я не підходитиму до нього.

Він зійшов з єдиної приступки й рушив повільно й навпомацки до моріжка. Де його смілива хода? Ось він спинився, ніби не знаючи, куди повернути. Він підняв руку й розплющив повіки, пильно, з напругою подивився незрячим поглядом на небо та на стіну дерев. Мабуть, усе йому видавалось порожнім мороком. Він випростав праву руку (ліву, скалічену, він тримав сховану на грудях) і, здавалось, хотів дотиком пізнати, що там довкола нього, і все натикався на порожнечу, бо дерева стояли за кілька ярдів від нього. Далі він облишив ці спроби, згорнув руки і, мовчазний та непорушний, стояв на дощі, що рясно падав на його непокриту голову. Тоді з'явився Джон, підійшов до нього і спитав:

  193