2

Протягом шести днів після сутички на краю узбережжя вони харчувалися тільки м'ясом омарів і не пили нічого, крім огидної солонуватої води зі струмка. Роланд мало що пригадував з того періоду часу. Він марив у лихоманці, часом називаючи Едді Аланом, часом — Катбертом, а жінку завжди називав Сюзанною.

Мало-помалу його лихоманка почала відступати, і вони почали свою тяжку подорож у глиб пагорбів. Деякий час Едді штовхав візок із жінкою, часом у ньому їхав Роланд, а жінка руками легко обхоплювала Едді ззаду, і він ніс її на запліччі. Більша частина шляху не дозволяла їхати на колясці, і це істотно вповільнювало пересування вперед. Роланд знав, наскільки Едді знесилений. Жінка теж це розуміла, та Едді ніколи не скаржився.

Харчуватися їм було чим. У ті дні, коли Роланд лежав на межі життя й смерті, згоряючи від лихоманки, марячи про часи, що давно минули, й людей, що давно померли, Едді з жінкою невтомно вбивали омарів. Поступово омари почали остерігатися їхньої частини узбережжя, проте на той час у них уже були великі запаси їжі. Коли нарешті почався край, де ріс бур'ян укупі з шляй-травою, усі троє змушували себе їсти ці рослини, бо знемагали від жаги зелені, будь-якої зелені. І так мало-помалу болячки в них на шкірі почали загоюватися. Деяка трава була гіркою, деяка — солодкою, та вони їли, незважаючи на смак… окрім одного випадку.

Стрілець пробудився від змученої дрімоти й побачив, що жінка смикає траву, яку він впізнав би будь-де.

— Ні! Тільки не цю! — прохрипів він. — Ніколи її не їж! Запам'ятай її! Ніколи її не торкайся!

Вона пильно подивилася на нього і, не вимагаючи пояснень, викинула вирваний жмут.

Похолодівши від того, що нещастя було так близько, стрілець знову ліг. Деякі трави були смертельно небезпечні, однак та, яку вирвала жінка, стала б її прокляттям. То було чортове зілля.

Від «Кефлексу» в кишечнику Роланда все вирувало, і він знав, що Едді це непокоїть, але трава допомагала трохи втишити бурю.

Врешті-решт вони дісталися справжнього лісу. Ревіння хвиль Західного моря стихло, перетворилося на ледь чутний гомін, що долинав до їхніх вух тільки тоді, коли вітер дмухав у відповідному напрямку.

А тепер у них було ще й справжнє м'ясо.

3

Стрілець підійшов до оленя і спробував випотрошити його ножем, затиснутим між середнім і безіменним пальцями правої руки. Не вийшло. Пальці були не досить сильними. Переклавши ніж до лівої руки, він спромігся сяк-так розпороти оленя від паху до грудей. Кров полилася струмком, не встигнувши зіпсувати м'ясо… та все одно розріз вийшов поганенький. Дитина, яку нудить, і то краще б впоралася.

«Тобі доведеться стати спритною», — сказав він своїй лівій руці й приготувався зробити ще глибший розріз.

Дві коричневі руки зімкнулися над його рукою й забрали ножа.

Роланд озирнувся.

— Я сама, — сказала Сюзанн.

— А тобі доводилося це робити?

— Ні, але ти мені покажеш.

— Гаразд.

— М'ясо, — сказала вона і посміхнулася.

— Так, — підтвердив Роланд, і собі посміхаючись. — М'ясо.

— Що там сталося? — гукнув Едді. — Я чув постріл.

— Готуємося до Дня подяки! — крикнула вона. — Іди допомагай.

Пізніше вони влаштували собі королівську вечерю, і коли стрільця вже хилило до сну, він дивився вгору, на зорі, відчуваючи чисту прохолоду гірського повітря, та думав, що за багато прожитих років вперше підійшов так близько до того, аби бути задоволеним життям.

Він заснув. І побачив сон.

4

То була Вежа. Темна вежа.

Вона стояла на горизонті неозорої рівнини, яку фіолетові промені західного сонця забарвили в колір крові. Роланд не міг роздивитися сходи, що спіраллю піднімалися дедалі вище й вище всередині цегляного панцира, але бачив бійниці, котрі зміїлися вздовж цих сходів, і бачив, як ними проходять примари знайомих йому людей. Вони піднімалися вище й вище, а порив засушливого вітру доніс до його вух голоси, що кликали його на ймення.

  165