очень нудно 
5 
До самої півночі я не мав що робити, а тому зайшов у кінотеатр на Сібуя, щоб подивитися «Вердикт» із Полом Ньюменом. Фільм виявився непоганим, але я раз у раз занурювався в роздуми, і тому його сюжет розпадався в моїй голові на окремі шматки. Дивлячись на екран, я сподівався, що раптом з’явиться спина Кікі, й тому думками зосереджувався на ній. Кікі! Що ти від мене хочеш?
Коли на екрані показалося слово «The End», майже нічого так і не зрозумівши, про що йшлось у фільмі, я встав і вийшов надвір. Трохи прогулявся вулицею, зайшов у знайомий бар і, хрумаючи арахіс, випив дві порції коктейлю «Ґімлет». Відразу по одинадцятій повернувся додому й, читаючи книжку, чекав телефонного дзвінка від Ґотанди. Притому раз по раз зиркав на телефонний апарат. Бо мені здавалося, що він пильно стежить за мною. Явний невроз!
Я пожбурив книжку, розлігся навзнак і почав думати про Оселедця [11], якого поховав у землі. Напевне, з нього самі кістки залишилися. Мабуть, під землею тихо і спокійно. І його кісткам також спокійно. Як казав агент поліції, красивим білим кісткам. Оселедець уже нічого нікому не скаже. Я поховав його під деревами в лісі. У паперовому пакеті універмагу «Сейю».
Нічого нікому не скаже…
Я опам’ятався — і відчуття безсилля тихо й безшумно, мовби водою, затопило кімнату. Ніби пробиваючись крізь нього, я подався у ванну кімнату, прийняв душ, насвистуючи мелодію «Red Clay», і на кухні випив банку пива. Потім заплющив очі, порахував по-іспанському від одного до десяти й, уголос промовивши «Кінець!», плеснув у долоні. І тоді безсилля наче вітром здуло. Таке в мене закляття. Коли довго живеш сам, мимоволі набуваєш різноманітних здібностей. Бо інакше не можна вижити.
26
Ґотанда зателефонував о пів на першу.
— Вибач, друже. Ти не міг би під’їхати до мене зараз на своїй автомашині? — сказав він. — Пам’ятаєш, де я живу?
Я відповів, що пам’ятаю.
— День видався просто божевільний, і мені ніяк не вдавалося раніше вирватись до тебе. Гадаю, ми могли б про все поговорити в автомашині. Щоб мій водій нічого не чув, було б краще у твоїй, чи не так?
— Загалом, так, — погодився я. — Негайно виїжджаю. Через хвилин двадцять, гадаю, прибуду до тебе.
— Ну, до зустрічі! — сказав він і поклав трубку.
Я вивів «Субару» з найближчої автостоянки і вирушив до нього на Адзабу [12]. Дістався туди за п’ятнадцять хвилин. Натиснув на кнопку дзвінка біля таблички з написом «Ґотанда» — його справжнім прізвищем — і він зразу спустився вниз.
— Вибач, що так пізно. Справ було по горло. День випав просто жахливий, — сказав він. — Тепер ще в Йокогаму доведеться їхати. На кінознімання від самого ранку. А перед тим хочеться трохи поспати. Готель уже замовлено.
— Ну, то я відвезу тебе до Йокогами. Ти не проти? — запропонував я. — Дорогою зможемо й поговорити. І час зекономимо.
— Так ти мене просто врятуєш! — зрадів Ґотанда.
Забравшись у «Субару», він зачудовано окинув поглядом салон.
— Нічого й казати, затишно! — вимовив він.
— Бо в нас із машиною спільність душ, — пояснив я.
— Он що! — відповів він.
Як не дивно, він справді був у плащі. І цей плащ йому добре пасував. Замість темних окулярів він нап’яв на ніс звичайні, з прозорими скельцями. Але й вони йому якнайкраще личили. Надавали інтелігентного вигляду. Я погнав автомобіль порожньою нічною дорогою до автостради номер три Токіо-Йокогама.
Ґотанда взяв з панелі приладів касету гурту «Beach Boys» і довго її розглядав.
— Добрі давні часи! — промовив він. — Колись я часто слухав їхні пісні. Ще в середній школі. У цього гурту… як би це сказати… особливий звук. Приязний, приємний. Здається, ніби яскраво світить сонце, пахне морем, а поряд із тобою засмагає вродлива дівчина… Слухав їх — і було враження, наче справді існує такий світ. Міфічний світ, в якому всі завжди молоді, і все навколо сповнене світла. Така от вічна adolescence [13]. Як у казці.
— Так, — погодився я. — Справді саме так.
Він тримав на долоні касету, ніби вимірював її вагу.
— Але, звичайно, все це не може тривати без кінця. Всі старіють. І світ змінюється. Усі міфи колись умирають. Нема на світі нічого вічного…
— Правду кажеш.
— Зізнаюся, що після «Good Vibrations» я майже перестав їх слухати. Чомусь відхотілося. Почав слухати щось важче. «Сream», «The Who», «Led Zeppelin», Джімі Хендрікса… Настала епоха хард-року. Було вже не до «Beach Boys». Однак і зараз я добре їх пам’ятаю. Скажімо, «Surfer Girl»… Усе це — казка. Але зовсім непогана.
11
Оселедець — кличка кота з роману «Погоня за вівцею» Харукі Муракамі.
12
Адзабу — один із центральних районів Токіо.
13
Юність (англ.).
5 
