Последние отзывы

  20  

— Дякую. І разом з тим іще одну банку пива принеси, будь ласка.

— Certainly ^[28], — сказав він і зник у кухні.

— А ви вже їли? — знову спитала мене Аме.

— У дорозі сандвічами перекусив, — повторив я.

— А Юкі?

— Не хочу! — коротко відповіла Юкі.

— Ми з Діком познайомилися в Токіо, — сказала Аме, закладаючи ногу на ногу і дивлячись мені у вічі. Однак здавалося, що вона пояснювала все Юкі. — І це він порадив поїхати разом у Катманду. Сказав, що поїздка туди надасть мені натхнення. У Катманду і справді було чудово. А руку Дік утратив на війні, у В’єтнамі. Міна відірвала. «Bouncing Betty» ^[29]— так її називають. Наступиш на неї — вона підстрибує й вибухає в повітрі. Бабах! Хтось поряд наступив, і Дік утратив руку. Він — поет і японською, як бачите, добре володіє. Ми з ним трохи побули в Катманду, а потім перебралися на Гаваї. Бо після Катманду захотілося теплого клімату. От Дік і підшукав тут житло. Котедж свого друга. Ванна кімната стала фотолабораторією. Прекрасне місце!

Після таких слів вона глибоко зітхнула — наче давала зрозуміти, що висловила все, що мала сказати, — потяглася всім тілом, і замовкла. Пообідня тиша загусла, яскраве сонячне проміння за вікнами пливло в повітрі, мов пилюка, і повільно розходилося повсюди як йому заманеться. Біла хмара, схожа на череп пітекантропа, все ще висіла над обрієм. І, як раніше, вперто не зрушувала з місця. Сигарета в попільничці, якої Аме більше не торкалася, дотлівала.

«Цікаво, як Дік Норт готує сандвічі? — подумав я. — Як нарізує скибки хліба? Ніж бере правою рукою. Це очевидно. А чим тоді притримує хліб? Ногою? Незрозуміло. Може, скибки успішно нарізуються, коли він рими складає? А все-таки чому б йому не користуватися протезом?».

Трохи пізніше поет приніс сандвічі, надзвичайно вишукано розкладені на таці. Сандвічі з огірками та шинкою, нарізані «по-англійському» — невеличкими шматочками, з уткнутими в них оливками. Начебто дуже смачні. «Як він зумів їх так вправно порізати?» — дивувався я. Потім Дік Норт відкрив банки пива й розлив у склянки.

— Дякую, Діку, — сказала Аме й повернулася до мене. — Він — прекрасний кухар.

— Якби хтось улаштував конкурс одноруких кухарів, то я напевне завоював би перше місце! — підморгнувши мені, сказав поет.

— Скуштуйте, будь ласка, — сказала Аме. І я скуштував. Сандвіч справді виявився дуже смачним. Чимось нагадував вірш. Свіжий матеріал, бездоганна подача, відточена фонетика.

— Смакота! — похвалив я, та все одно не розумів, як він нарізав скибок. Хотів спитати — але питати таке, звісно, не годилося.

Дік Норт, видно, був жвавою людиною. Поки Аме поїдала сандвічі, він знову сходив на кухню й приготував для всіх каву. Дуже смачну каву.

— Послухайте, а ви… а вам з Юкі нічого?.. — спитала Аме.

Я зовсім не розумів її запитання.

— Що означає — «нічого»?

— Я, звісно, маю на увазі музику. Оту рок-музику. Вона вас не дратує?

— Та ні, не дратує, — відповів я.

— А в мене голова просто розколюється, коли її доводиться чути! І півхвилини не можу втримати. Ну ніяк. Бути з Юкі приємно, а от її музика нестерпна, — сказала вона і вказівним пальцем натиснула на скроню. — Я можу слухати музику дуже вибірково. Скажімо, барокову або деякі види джазової. І ще народну. Загалом музику, яка заспокоює душу. Така мені до вподоби. І ще я люблю поезію. Гармонію і спокій…

Вона вийняла сигарету, прикурила й, затягнувшись, поклала у попільничку. «Мабуть, і цього разу забуде про неї», — подумав я. Так воно насправді й сталося. От добре, що вона досі ще не викликала пожежі! Здається, тепер нарешті я почав розуміти слова Хіраку Макімури про те, що життя з нею виснажило його сили і талант. Вона не з тих, хто обдаровує чимось інших. Зовсім навпаки. Щоб облаштувати своє життя, вона бере потроху від свого оточення. Навколишні люди не можуть із нею не поділитися своїм. Бо вона володіє талантом — потужною силою притягання чужого. І таку поведінку вважає своїм природним правом. Гармонія і спокій…І щоб вона цього досягла, всі люди готові віддати їй усе — навіть свої руки й ноги.

«Та я тут при чому?» — хотілося закричати мені. Я тут опинився тому, що в мене зараз відпустка. От і все. Відпустка скінчиться — і я знову повернуся розгрібати кучугури. А ця химерна ситуація сама собою скоро розрядиться. Найголовніше — у мене нема чого піднести її блискучому таланту. Та навіть якби я щось і мав, воно знадобилося б мені самому. А сюди, в цю дивну компанію, мене на короткий час закинула примхлива доля… Якби тільки я мав змогу, так і заявив би на все горло. Але ж ніхто мене не почує. У цій розширеній сім’ї я — людина нижчого ґатунку, позбавлена права голосу.

  20