Последние отзывы

  229  

— Гаррі, його знання завжди були жалюгідні й поверхові! Те, чого Воддеморт не цінує, він навіть не намагається збагнути. Про ельфів—домовиків і дитячі казочки, про любов, вірність і невинність Воддеморт нічого не знає і нічого не розуміє. Нічогісінько. Він так і не осягнув тієї істини, що все це має силу більшу, ніж у нього, силу, що сягає за межі всіляких чарів.

— Він узяв твою кров, вірячи, що вона його посилить, прийняв у своє тіло крихітну часточку чарів, що їх твоя мати, помираючи, наклала на тебе, щоб захистити. її жертовні чари живуть у його тілі, і поки вони там, живеш ти сам і живе Волдемортова остання надія.

Дамблдор усміхнувся Гаррі, а Гаррі дивився на нього з подивом.

— І ви це знали? Увесь час?

— Я здогадувався. Але мої здогади переважно справджу ються, — радісно повідомив Дамблдор, і досить довгий час вони сиділи мовчки, а істота за їхніми спинами скиглила

йтряслася.

— Це ще не все, — сказав Гаррі. — Я ще не все збагнув. Чому моя чарівна паличка зламала ту, що він позичив?

— Щодо цього в мене немає впевненості.

— То спробуйте здогадатися, —запропонував Гаррі, і Дамблдор засміявся.

— Зрозумій, Гаррі, ви з Лордом Волдемортом побували в таких магічних сферах, які досі були нікому не знані й ніким не розвідані. Та мені здається, що сталося щось небувале, таке, що не зміг би передбачити або пояснити Волдеморту жоден майстер чарівних паличок.

— Як ти вже знаєш, Лорд Волдеморт, коли повернув собі людське тіло, сам того не бажаючи, удвоє посилив зв'язок між вами. Часточка його душі і так була поєднана з твоєю, а бажаючи себе зміцнити, він прийняв у себе часточку самопожертви твоєї матері. Якби ж він міг збагнути, якою цілеспрямованою і страхітливою силою наділена ця самопожертва — можливо, він би тоді не посмів торкатися твоєї крові… проте якби він це розумів, то не був би Лордом Волдемортом і нікого б не вбивав.

— Забезпечивши цей подвійний зв'язок, поєднавши ваші долі так тісно, як ніколи за всю історію не були пов'язані між собою двоє чаклунів, Волдеморт вирішив напасти на тебе з чарівною паличкою, що мала спільну з твоєю паличкою серцевину. А тоді, як ми вже знаємо, сталося щось дивне. Серцевини відреагували так, що Лорд Волдеморт, який не знав, що твоя чарівна паличка — близнюк його палички, цього аж ніяк не сподівався.

— Того вечора, Гаррі, він перелякався більше за тебе. Ти змирився, навіть сприйняв можливість своєї смерті, а от Лорд Волдеморт на таке був не здатен. Твоя відвага перемогла, твоя чарівна паличка здолала його паличку. І тут щось відбулося між цими двома паличками, щось таке, що віддзеркалювало стосунки між їхніми господарями.

— Я думаю, що твоя чарівна паличка ввібрала того вечора частину сили і властивостей Волдемортової палички, тобто, можна сказати, що відтепер вона містила в собі частину самого Волдеморта. Тому твоя чарівна паличка впізнала його, коли він гнався за тобою, впізнала чоловіка, спорідненого з нею і водночас її смертельного ворога, тому вона вивергла на нього частину його власних чарів, чарів набагато могутніших, ніж могла витворити Луціусова паличка. Твоя паличка тепер містила в собі твою надзвичайну хоробрість і Волдемортів смертоносний хист. Що проти неї могла вдіяти нещасна паличка Луціуса Мелфоя?

— Якщо моя чарівна паличка була така могутня, то як її змогла зламати Герміона? — запитав Гаррі.

— Мій любий хлопче, ці її дивовижні властивості виявлялися лише в протистоянні з Волдемортом, який так необачно експериментував з найсокровеннішими законами магії. Лише у двобої з ним ця паличка ставала неприродно могутня. А поза тим вона була така сама, як і всі інші чарівні палички… хоч і дуже непогана, поза сумнівом, — лагідно завершив думку Дамблдор.

Гаррі тривалий час, а може, лише кілька секунд, сидів у роздумах. Тут важко було з певністю судити про такі явища, як час.

— Він убив мене вашою чарівною паличкою.

— Він не зумів тебе вбити моєю паличкою, — виправив Дамблдор. — Думаю, ми обидва згодні, що ти не мертвий… хоча, зрозуміло, —додав він, наче побоюючись, що висло—

вився не досить чемно, — я аж ніяк не хочу применшити твоїх, без сумніву, нестерпних страждань.

— Але зараз я почуваюся чудово, — сказав Гаррі, дивлячись на свої бездоганно чисті руки. — А де ж ми є?

— Це я хотів би тебе запитати, — сказав, оглядаючись навколо, Дамблдор. — Де ми, на твою думку, опинилися?

Поки Дамблдор про це не питав, Гаррі не мав ані найменшої гадки. Але тепер у нього раптом з'явилася готова відповідь.

  229