очень нудно 
206 
І тут, без попередження, на нього навалилася жахлива істина, незаперечна й неспростовна. Дамблдор помер, його немає… Гаррі так міцно стис у руці холодний медальйон, що аж стало боляче; він не зміг стримати сліз, що виступили в нього на очах: відвернувся від Джіні та всіх інших і задивився десь далеко, понад озеро, в бік Лісу, а той чоловічок у чорному й далі бубонів… між деревами щось ворухнулося. Кентаври теж прийшли віддати шану. Вони не вийшли на відкрите місце, але Гаррі бачив, як вони стоять нерухомо, ховаючись у затінку, і розглядають чарівників, а сагайдаки зі стрілами звисають у них з боків.
І Гаррі пригадав свої перші кошмарні відвідини цього Лісу, перше своє зіткнення з тією почварою, що нею був тоді Волдеморт, пригадав, як опинився з ним віч-на-віч, і як невдовзі після того обговорював з Дамблдором тактику ведення безнадійного бою. Було важливо, сказав тоді Дамблдор, боротися й боротися, постійно продовжувати боротьбу, бо лише так можна стримати зло, хоч його й неможливо викорінити остаточно…
І раптом Гаррі дуже чітко побачив, сидячи тут під пекучим сонцем, як люди, що любили його, один по одному прикривали його собою: спочатку тато з мамою, тоді хрещений батько і нарешті Дамблдор; усі сповнені рішучості його вберегти; але тепер усе скінчилося. Він уже не дозволить, щоб хтось ставав між ним і Волдемортом; він повинен назавжди позбутися ілюзії, яку мав би втратити ще тоді, коли йому виповнився рік,-що батьківські руки захистять його від будь-якого лиха. Від цього жаху йому вже не прокинутись, ніхто вже не прошепоче в темряві заспокійливо, що насправді йому ніщо не загрожує, що все це тільки гра уяви; останній і найбільший його охоронець загинув, і Гаррі тепер такий самотній, як ще не був ніколи в житті.
Чоловічок у чорному нарешті перестав говорити і сів на своє місце. Гаррі чекав, що тепер підведеться хтось інший. Він сподівався чергових промов, можливо, від міністра, але ніхто так і не поворухнувся.
І раптом кілька людей зойкнуло. Яскраві, білі язики полум'я шугнули довкола покійного Дамблдора, навколо стола, на якому він лежав. Вони здіймалися вище й вище, закриваючи собою тіло. Білий дим завалував угору, на буваючи дивних обрисів: на одну запаморочливу мить Гаррі здалося, ніби він бачить фенікса, який радісно летить у небесну синь, та наступної миті вогонь ущух. Замість нього з'явилася біла мармурова гробниця; вона накрила і Дамблдора, і стіл, на якому він лежав.
Зірвалося ще кілька вражених зойків, коли в небо шугонула ціла злива стріл, але вони попадали далеко від усіх. Гаррі зрозумів, що це салютують кентаври: він бачив, як вони після цього розвернулися й зникли в прохолодній гущавині між дерев. Русалки теж помалу занурилися в зелену воду і зникли з очей.
Гаррі подивився на друзів. Рон замружився, наче його засліпило сонце. Герміона заливалася слізьми, а от Джіні вже не плакала. Вона подивилася Гаррі у вічі тим самим рішучим палаючим поглядом, що й того дня, коли пригорнулася до нього після виграшу квідичного Кубка за відсутності Гаррі, і він збагнув, що цієї миті вони чудово зрозуміли одне одного, і коли він їй скаже, що повинен щось зробити, вона не казатиме: «Будь обережний» чи «Не треба», а прийме його рішення як належне, бо нічого іншого від нього й не чекатиме. Тому він зібрав усю свою волю, щоб нарешті сказати те, що мусив їй сказати після того, як загинув Дамблдор.
- Джіні, послухай…-тихо промовив він, коли присутні почали вставати й гомоніти. - Я не можу продовжувати наші з тобою стосунки. Ми не повинні більше зустрічатися. Нам не можна бути разом.
Вона запитала з дивною кривою усмішкою:
- Для цього є, мабуть, якась ідіотська, але шляхетна причина?
- Це було як… як щось з геть іншого життя, ці кілька тижнів з тобою, - зізнався Гаррі. -Але я не можу… ми не можемо… мені багато чого треба зробити самому.
Вона не плакала, а просто дивилася на нього.
- Волдеморт атакує близьких людей своїх ворогів. Одного разу він уже використовував тебе як приманку - лише тому, що ти сестра мого найкращого друга. Подумай, що тобі загрожуватиме, якщо ми не розірвемо наших стосунків. Він про це знатиме, він про все довідається. І спробує мене здолати через тебе.
- А що, як мені на це начхати? - сердито запитала Джіні.
- Мені не начхати, - відповів Гаррі. - Подумай, як би я почувався, якби це був, скажімо, твій похорон… з моєї вини…
Вона відвернулася й глянула на озеро.
- Я ніколи від тебе не відмовлялася, - сказала вона. - Ніколи. Я завжди мала надію… Герміона мені казала жити своїм життям, можливо, зустрічатися з іншими хлопцями, поводитися з тобою розкутіше, бо я навіть розмовляти не могла, коли була в одному з тобою приміщенні, пам'ятаєш? І ще казала, що ти більше звертатимеш на мене уваги, якщо я стану… сама собою.
206 
