очень нудно 
7 
Як тільки випадала нагода, Тенґо розпитував у знайомих, на який вік припадає перший спогад у їхньому житті. Більшість відповідала, що на четвертий-п'ятий рік. Щонайменше на третій. Прикладів, що якась картина запам'ятовувалася раніше, він не зустрів. Видно, дитина сприймає та осмислює логічно навколишній світ хіба що в трирічному віці. На попередній стадії життя в очах дитини світ має вигляд незбагненного хаосу, розпливчастого, безформного, подібного до ріденької каші. В дитячому мозку він не залишає спогадів, а безслідно минає.
Звісно, півторарічна дитина не може оцінити зміст картини того, як якийсь чоловік (не батько) прикладається до грудей матері. Це ясно, як божий день. Тому якщо припустити, що спогад Тенґо правдивий, то, можливо, він, нічого не оцінюючи, просто закарбував на сітківці очей картину такою, якою побачив. Так само, як фотоапарат механічно фіксує на плівці предмети у вигляді суміші світла й тіні. Мабуть, у процесі розвитку свідомості збережений образ поволі аналізується й набуває змістовності. Та все-таки хіба може така річ відбуватися насправді? Чи здатен мозок півторарічного маляти зберігати таку картину?
А що, коли це підробка, яку пізніше його свідомість з якоюсь потрібною метою зумисне витворила? Про фальшиві спогади Тенґо довго розмірковував і дійшов висновку, що навряд чи вони можливі. Як для підробки картина занадто яскрава й надзвичайно переконлива. Повна світла, запахів і серцебиття. Відчуття реальності нездоланне, про підробку не може бути й мови. А крім того, припущення, що така картина справді мала місце, добре пояснювало багато інших речей. І теоретично, й емоційно.
Ця яскрава десятисекундна картина з'являлася без жодного попередження і без запізнення. Без стуку в двері. Приходила до Тенґо несподівано, коли він їхав в електричці, писав формулу на класній дошці або з ким-небудь, як от зараз, розмовляв. Накочувалася валом, немов безшумний цунамі. Тенґо не встигав опам'ятатись, як вона стояла стіною перед його очима, а його руки й ноги дерев'яніли. Час раптом зупинявся. Навколишнє повітря рідшало, перехоплювало подих. Люди й предмети навколо ставали чужими. Ця рідка стіна поглинала його всього. Та хоча він мав відчуття, ніби світ темніє й замикається в собі, його свідомість не слабшала. Тільки переходила, як потяг, на інші рейки. Частково навіть ставала чутливішою. Страху не було. Однак розплющити очей Тенґо не міг. Повіки не розмикалися. Навколишні звуки віддалялися. Знайома картина кілька разів з'являлася на екрані його свідомості, а все тіло вкривалося потом. Мокріла сорочка під пахвами. Він починав дрібно тремтіти. Серце калатало швидше й гучніше.
Якщо Тенґо перебував з кимось, то вдавав, що в нього паморочиться голова. Все це справді-таки скидалося на запаморочення. Та як тільки минав час, його стан нормалізувався. Він добував з кишені хустинку, прикладав до рота й завмирав. Піднявши руку, давав зрозуміти співрозмовникові, що все гаразд і нема чого турбуватися. Такий стан тривав, бувало, тридцять секунд, а іноді й хвилину. За той час одна й та ж картина, як на відеострічці, автоматично повторювалася. Мати вивільняла з-під бюстгальтера груди, і якийсь чоловік припадав до її затверділих сосків. Вона заплющувала очі й глибоко зітхала. У повітрі плив легкий запах материного молока. Нюх у дітей — найгостріше відчуття. Воно їх багато чого навчає. Інколи практично всього. Тоді Тенґо не чув жодних звуків, хіба що м'яке калатання власного серця. Навколишнє повітря перетворювалося на драглисту рідину.
Цього разу «напад» тривав довго. Тенґо заплющив очі та, як завжди, приклавши до рота хустинку, намагався збагнути, як довго це тяглося, але не зумів. Доведеться оцінювати цей час за ступенем утоми після того, як усе скінчиться. Він почувався страшенно виснаженим. Уперше в житті. Минуло багато часу, поки він зміг розімкнути повіки. Свідомість вимагала якнайшвидшого пробудження, але м'язи і внутрішні органи йому опиралися. Як звірі, що помилково раніше, ніж у потрібну пору, прокинулися від зимової сплячки.
— Гей, Тенґо-кун![6] — звертався хтось повторно до нього. Голос звучав глухо, ніби долинав з глибокої печери. Тенґо здогадався, що це його називають. — Що таке? Знову те саме? Уже краще? — сказав той самий голос. Цього разу з трохи ближчої відстані.
Нарешті Тенґо розплющив очі й, напруживши зір, побачив праву руку, що стискала край стола. Він пересвідчився, що світ існує, не розпавшись, а він залишився самим собою. Оніміння всього тіла все ще трохи давало про себе знати, але він не сумнівався, що це його права рука тримається за край стола. Відгонило потом. На диво різким, як перед кліткою тварин у зоопарку. Але, безперечно, це був запах його власного поту.
7 
