39 
— У такому віці ти зазнавав знущань?
Тенґо згадав свої дитячі роки.
— Здається, ні. Можливо, зазнавав, але не звертав на них уваги.
— Якщо не звертав — значить, це не були знущання. Адже за своєю суттю мета знущання полягає в тому, щоб змусити жертву відчути їх. Якщо ж людина їх не помічає, то це не знущання.
У дитинстві Тенґо був високого зросту й сильним. Усі йому в цьому поступалися. Напевне, тому ніхто не смів з нього знущатися. Щоправда, в той час він мав серйознішу проблему, ніж знущання.
— А з тебе коли-небудь знущалися? — спитав Тенґо.
— Ні, — чітко відповіла вона. А потім, начебто завагавшись, додала: — Сама знущалася…
— Разом з іншими?
— Так. У п'ятому класі початкової школи ми змовилися, щоб не розмовляти з одним хлопцем. Чому ми це зробили, ніяк не пригадаю. Напевне, була якась безпосередня причина, але, видно, незначна, бо не пам'ятаю. Однак тепер думаю, що погано вчинила. Аж соромно. Чого я таке зробила? Сама не знаю.
У зв'язку з цим Тенґо раптом згадав про одну подію, що давно сталася, але іноді тепер воскресала в пам'яті. Він не міг забути її. Та про неї не розповів. Бо довелося б довго розповідати. Це була така подія, що якби викладав її словами, то загубив би найважливіші нюанси. А тому досі він про неї нікому не розказував і, мабуть, згодом не розказуватиме.
— Коротко кажучи, — мовила подруга, — людина може заспокоїтися, коли відчуває, що належить до більшості, яка когось відторгає, ніж до відторгненої меншості. Мовляв, от добре, що я не серед меншості. По суті те саме спостерігається в будь-яку епоху, у будь-якому суспільстві: коли людина пристає до більшості, то їй не доводиться думати над складними питаннями.
— А якщо пристає до меншості, то мусить.
— Це правда, — сумним голосом сказала подруга. — Але за таких обставин вона принаймні може користуватися власною головою.
— Користуватися власною головою, щоб думати над складними питаннями.
— У тому-то й проблема.
— Краще не думати надто серйозно, — сказав Тенґо. — Врешті-решт чогось страшного не станеться. Бо, напевне, і в класі знайдеться кілька дітей, які вміють нормально користуватися своєю головою.
— Воно-то так… — погодилася подруга. Потім над чимось задумалася. Приклавши слухавку до вуха, Тенґо терпеливо чекав, коли вона збереться з думками.
— Дякую. Мені трохи полегшало, коли з тобою поговорила, — сказала вона потім. Видно, до чогось додумалася.
— І мені трохи легше стало, — сказав Тенґо.
— Чому?
— Бо зміг поговорити з тобою.
— Ну, то до зустрічі наступної п'ятниці! — сказала подруга.
Після телефонної розмови Тенґо подався до найближчого супермаркету й накупив продуктів. З паперовими пакетами повернувся додому, обгорнув овочі й рибу окремо прозорою плівкою й поклав у холодильник. Коли після того, слухаючи по радіо музичну програму, готував собі їжу, задзвенів телефон. Йому здалося досить дивним, що упродовж одного дня йому дзвонять четвертий раз. Цього разу телефонувала Фукаері.
— Нагадую про найближчу неділю, — без передмови сказала вона.
Було чути, як на тому кінці телефонної лінії безперервно лунають автомобільні сигнали. Напевне, водії на щось сердилися. Очевидно, дівчина дзвонила з телефону-автомата поряд з великою вулицею.
— Наступної неділі, тобто післязавтра, я зустрінуся з тобою, а потім ще з кимось, — уточнив її слова Тенґо.
— О дев'ятій ранку, станція Сіндзюку, передній край платформи для електрички, що прямує до Татікави, — сказала вона, назвавши три конкретні речі.
— Інакше кажучи, зустрінемося біля першого вагона електрички, що йде з Токіо по лінії Тюосен?
— Так.
— Квитки купити до котрої станції?
— До будь-якої.
— Куплю до будь-якої й доплачу різницю після прибуття, — запропонував на додачу Тенґо. Так само, як переробляв «Повітряну личинку». — То ми їдемо досить далеко?
— Що ви зараз робили, — сказала Фукаері, пропустивши повз вуха його запитання.
— Готував вечерю.
— Що?
— Я сам-один, а тому нічого особливого не готував. Підсмажив морську щуку, висушену на сонці, натер редьки. Зварив суп, приправлений місо,[16] з цибулею та філіппінськими черепашками і з'їв разом з тофу. Замаринував огірки з морською капустою. Засолив рис з пекінською капустою. От і все.
— Смачно.
— Невже? Я не сказав би, що дуже. Я завжди їм тільки подібні страви, — сказав Тенґо.
39 
