ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Откровенные признания

Прочла всю серию. Очень интересные романы. Мой любимый автор!Дерзко,увлекательно. >>>>>

Потому что ты моя

Неплохо. Только, как часто бывает, авторица "путается в показаниях": зачем-то ставит даты в своих сериях романов,... >>>>>

Я ищу тебя

Мне не понравилось Сначала, вроде бы ничего, но потом стало скучно, ггероиня оказалась какой-то противной... >>>>>

Романтика для циников

Легко читается и герои очень достойные... Но для меня немного приторно >>>>>

Нам не жить друг без друга

Перечитываю во второй раз эту серию!!!! Очень нравится!!!! >>>>>




  41  

Ярл зупинився, очікуючи, доки підтягнуться інші, і викликав до себе ватажків. Еомер запропонував вислати розвідку, але Ган–бури–ган, похитавши головою, заперечив:

— Не відсилай своїх вершників; мої люди вже наглянули усе, що можна було побачити в цій темряві. Вони незабаром прийдуть сюди і все розкажуть.

Воєначальники зібралися навколо ярла, і тоді з кущів виринуло кілька істот, на перший погляд достеменно схожих на Гана. Вони пошепки доповіли щось своєму вождю на дивовижній дзвінкій мові. Ган переклав:

— Мої діти кажуть: перш за все будьте обережні. Менше години ходу звідси за Діном знаходиться ще одне велике військо. Але між нами і новими стінами кам’яного міста нікого немає. Горгуни дуже зайняті, руйнуючи стіну. Їм допомагають підземні блискавки і чорне залізо. Вони не озираються, нічого не бояться. Вони думають, що їхні одноплемінники добре стережуть усі шляхи!

Старий вождь завершив свою промову дивним булько–тінням — так він сміявся.

— Чудово! — посміхнувся Еомер. — Підлі вигадки ворога обернуться проти нього ж. Він наслав пітьму — ми прикрилися нею!, Орки руйнують стіну Пеленнору — тепер вона не затримає нас… якщо зуміємо до неї дістатися.

— Ще раз дякую тобі, Ган–бури–гане, славний вождь! — сказав Теоден. — Спасибі за провідників, за добрі звістки!

— Бийте горгунів! — відповів Ган. — Убивайте орків! Нічим іншим ви не втішите дітей лісу. Проженіть лихо!

— Для того ми і прийшли сюди. Чи пощастить нам — покаже завтрашній день…

Ган–бури–ган низько схилився, торкнувшись чолом землі, і вже збирався відійти, але раптом підняв голову, як олень, сполоханий на пасовиську. Очі його радісно блиснули.

— Вітер перемінився! — гукнув він і в одну мить зник разом зі своїми родичами.

Ніхто з роханців більше ніколи не зустрічався з ними. Незабаром далеко на сході знову забили барабани. Але ніхто не відчув у цьому звуку погрози — діти лісу, замшілі на перший погляд дикуни, зраджувати не вміли.

— Звідси нам провідники вже не потрібні, — сказав Ельфхольм.

— У мирні роки наші не раз їздили до Мундборгу, і я сам бував там. Від повороту на південь до довгої стіни ще сім ліг. На узбіччях там соковиті луги. Гондорські гінці на цьому відрізку звичайно летять щодуху, і ми зможемо, не підіймаючи шуму, пустити коней в кар’єр.

— Головне — не проГавити засідку, — додав Еомер. — І не виснажити сили. Мені здається, тут варто відпочити, а рушити далі вночі, з таким розрахунком, щоб вступити в бій з першим світлом дня… чи за знаком ярла, якщо світла не буде.

Ярл погодився. Рада закінчилася, старшина розійшлася, але Ельфхольм незабаром повернувся.

— Я посилав розвідку на узлісся, — доповів він. — Вони щойно повернулися. Знайшли двох коней з їздцями, мертвих.

— Вбиті? — запитав Еомер. — Хто?

— Гондорські гінці. Один з них, мабуть, Ергон — у руці він тримав Червону стрілу. Точніше не скажу — голови відрубані. Зважаючи на обставини, вони, мабуть, наштовхнулися на ворогів уже біля обвідної стіни і повернули назад на захід. Якщо вони змінювали коней, як звичайно, це повинно було відбутися позавчора ввечері. Припустити, що вони повернулися до міста і виїхали знову, неможливо.

— Виходить, Денетора не сповіщено, — мовив Теоден. — А як би підкріпила його дух надія на допомогу!

— Дає подвійно той, хто дає вчасно, — сказав Еомер. — Але говорять також: краще пізно, ніж ніколи. Хтозна, чи не виправдається і цього разу старе прислів’я?

Роханці безшумно мчали зарослими травою узбіччями тракту. Оминаючи Міндоллуїн, дорога повертала на південь. Прямо попереду червона заграва висвітлювала чорні стрімчаки величезної гори. Раммас–Ехор наближався; світанок ще не наставав.

Ярл їхав попереду, оточений своєю дружиною. За ним йшов ескадрон Ельфхольма; юний Арнхельм, скориставшись з темряви, непомітно приєднався до ар’єргарду дружини. «Навіщо?» — думав Меррі, міцно чіпляючись за сідло Арнхельма. Раптом ярл наказав зупинитися: повернулися розвідники майже з–під самої стіни Пеленнору.

— Здалеку видно великі пожежі, — доповів один. — Місто у вогні, поля навколо кишать військами. Схоже, що всі сили кинуті на облогу. На Раммас–Ехорі солдатів зовсім небагато, та й ті зайняті руйнуванням і ні на що інше не відволікаються.

— Пригадай, володарю, прощальні слова лісового вождя, — мовив другий. — У мирний час я живу на відкритому плоскогір’ї; мене звуть Видфар, і я вмію впізнавати вітри. Вітер справді перемінився. Тепер він несе з півдня дух Моря, слабкий, але безсумнівний. Ранок принесе зміни. На полях Пеленнору ми зустрінемо світанок!

  41