Последние отзывы

  3  

Мури здавались сірими, доки їх вкривав туман, але спалахували, мов білий сніг, під першим сонячним промінням. Пін зойкнув у захваті: вежа Ектеліону, що увінчувала верхнє коло мурів, заграла на тлі голубих небес перламутром, діамантовою голкою засяяв її високий шпиль. Над мурами злетіли білі прапорці, затріпотіли під свіжим вітром, дзвінко заграли срібні сурми.

Так Гандальф з Піном в’їхали під Головну браму Мінас–Тіріту. Залізні стулки брами відкрилися, і вартові загукали:

— Мітрандір! Мітрандір! Близько буря!

— Я примчав на її крилах, — відповів Гандальф. — Мені потрібно побачити Денетора, поки час його намісництва ще не вичерпався. Хоч бі що принесло майбутнє, кінець старого Гондору вже наближається. Не затримуйте мене!

Не питаючи більше нічого, люди розступились, хоча всіх здивував гобіт, який сидів на коні разом з чарівником, і сам красень–кінь. Мешканці міста верхи не їздили, за винятком гінців Намісника та воїнів, коней бачили не часто, і тепер гомоніли на вулицях:

— Це, очевидно, вихованець славетних табунів ярла роханського. Мабуть, незабаром він сам прибуде на допомогу!

Тінебор з гідністю ступав по гладкій бруківці довгої та крутої дороги. Мінас–Тіріт був розташований на семи терасах, кожна прилягала до схилу кручі, у кожної були свої мури з ворітьми. Головна брама в нижньому колі виходила точно на схіщ, її захищала кам’яна башта. Всі інші тераси перетинав бескид, схожий на гребінь, з прорубаними тунелями. Ворота другого кола виходили на південь, третього — на північ, і так до самої верхівки; таким чином дорога йшла зигзагами. Зверху скелю оточувала підвісна галерея, з неї, мов з гнізда, захисники твердині могли, як команда корабля, спостерігати за брамою, яка знаходилась на сімсот футів нижче. З галереї прямий хід, освітлений ліхтарями, вів до сьомих воріт. Саме за ними розташовувався Верхній двір та легендарне водоймище з фонтаном і Біла Вежа, прекрасна й гордовита, заввишки п’ятдесят сажнів. Маючи захисників, здатних носити зброю, Мінас–Тіріт був неприступний для будь–якої армії; вразливою була тільки вузька перемичка, яка доходила до п’ятого кола, між скелею, на котрій виросло місто, та відрогами Міндоллуїна, але тут люди довершили працю самої природи, збудувавши захист шанці. За шанцями було поховано королів та правителів старих часів.

Захоплення Піна зростало з кожною хвилиною. Йому й не снилося, що на світі бувають такі багаті, величні міста. Мінас–Тіріт був і більший за Ізенгард, і, безумовно, набагато красивіший; втім, пильний погляд помічав безперечні ознаки занепаду. Місто могло 6 вміщати вдвічі більше народу; над арками великих будинків були вирізьблені гарні літери, зміст яких був незрозумілим для Піна — мабуть, вони означали імена родовитих та знатних господарів, але нічиї кроки не дзвеніли по плитах затишних подвір’їв, нічиї голоси не порушувалн тишу просторих залів, нічиї обличчя не визирали з темних вікон.

Нарешті Тінебор зупинився перед Сьомими воротами; тепле сонце, що в той самий час зігрівало Фродо у лісах Ітіліену, горіло тут на міцних стінах, на крутій арці з замком у вигляді голови, увінчаної короною. Гандальф зіскочив на землю, бо коней до подвір’я не допускали. Тінебор, вислухавши тихе прохання мага, дозволив сторожі відвести себе до стайні.

Сторожа при воротах була вдягнена в чорні плащі та білі туніки з гаптованим візерунком — квітуче дерево, корона та білі зірки — поверх воронованих кольчуг. Незвичайні шоломи, високі, прикрашені крилами білої чайки, закривали щоки; вони яскраво блищали на сонці. Ці шоломи, викувані з чистого мітрілу, збереглися від часів колишньої величі. Колись так одягались нащадки Елендша, нині — тільки гвардійці Білої Вежі, що охороняли доступ до водоймища, де колись давно росло Біле Дерево.

Звістка про гостей вже дійшла до сторожі — ворота відкрили відразу, ні про що не питаючи. Гандальф поспіхом, не дивлячись навкруги, перейшов двір, викладений білими плитами. Посередині весело іскрився вишуканий водограй, навкруги водоймища буяла свіжа зелень, а на самому краю нависало над водою мертве дерево; бризки водограю сіялися на його поламане віття, і краплі поволі стікали назад до води. Пін, намагаючись не відстати від Гандальфа, мимохідь завважив і здивувався, навіщо залишили сухий стовбур посеред дбайливо виплеканого квітника.

Сім каменів, сім зірок і Біле Дерево єдине, так, здається, шепотів Гандальф? Пін не встиг пригадати: вони вже досягнули дверей і, минаючи мовчазних брамників, увійшли до напівтемного, лункого й прохолодного коридора. Гандальф сказав напівголосно:

  3