Сначала, вроде бы ничего, но потом стало скучно, ггероиня оказалась какой-то противной... 
48 
— Якого з заступників? — Марта йому.
— Того високого, що минулої зими в Альпах п'яний баварською ковбасою вдавився, а папараці його… Прізвище забув…
— Лактіонова?
— Здається, він…
— Зараз буде, Володимире Гнатовичу.
— Як наш лікар?
— Дзвонить додому і завіряє, що зустрів чесного політика, який поверне лікарню до життя.
— Кави йому. Хай поки що сидить як вкопаний, — відрубав зв'язок.
Ну от і все. Починаемо операцію «Таємниче повернення електрики в райлікарню». Хай Коноваленко біситься, Володимир Гнатович — ні при чому. Взагалі не знає, про що мова. Люди шепочуться: «Всесильний Сердюк одним рухом повернув світло?..», «Ой, ну що ви слухаєте тих людей? Перебільшують…» Красиво. Їй-богу, красиво. Вищий пілотаж. Треба буде Шиллєру в морду плюнути.
Знову за мобільний.
— Марто, де Шиллєр?
— Здається, на телебаченні…
— Як повернеться — до мене!
— Вже дзвоню! — проторохтіла Марта.
Рома Шиллєр сидів біля басейну — зустрічна хвиля, вода-блакить — нелогічно дорогого фітнес-центру на Оболоні. Пив апельсиновий фреш і дивився на самотню товсту плавчиню, що розсікала водну поверхню з потужністю підводного човна. Дивні люди. Надворі літо сміється, а вони… вона, одна ненормальна у басейні плескається. За гроші. Рома сподівався, що у людей, навіть багатих, більше здорового глузду і ідо цього літнього дня він не зустріне біля басейну жодної живої душі і зможе без свідків і перешкод провести зустріч, до якої готу вався давно, та нагода випала тільки зараз.
Гладка плавчиня, ніби підслухала Ромині думки, — догребла до бортика, полізла по драбинці й попленталася до роздягальні. «Пірнай у Дніпро, тітко!» — подумки порадив Рома і подивився на годинник.
— У мене в запасі ще дві хвилини, — почув за спиною густий низький бас. Жваво озирнувся. Підхопився з довгої лави.
До цієї миті Рома Шиллєр не бачив людину, з якою вже півроку спілкувався телефоном і все не про погоду. «Цікавий типаж!» — промайнула професійна думка. З такого можна виліпити і героя, і покидька. Під шістдесят, а на вигляд молодший. Високий. Ну, не всім же в наполеони. Кремезний. Залежно від завдання — твердий характер, спортсмен, наполегливість і цілеспрямованість чи тупа впертість, фізична компенсація відсутності мізків і груба хтивість. Очі глибоко посаджені. Знову ж, залежно від завдання — до десяти інтерпретацій, і всі аргументовані. Щелепи квадратні. Шия, як у бика. Ого! Треба обережніше! З такими шиями і без інтерпретацій — у рило!
— Чому в басейні? — холодно спитав чоловік. — Обговоримо тему під водою? Щоби ніхто не почув?
«Плюс ідіотське почуття гумору», — подумав Рома і простягнув кремезному руку.
— Рома Шиллєр, іміджмейкер.
— Ростислав Дмитрович Коноваленко. — Чоловік так міцно стис Ромину долоню, що звичний у всьому бачити таємні знаки Шиллєр розшифрував це як приховану загрозу. Насторожено усміхнувся, показав на довгу лаву.
— Прошу.
Коноваленко кинув на лаву скептичний погляд:
— Чого це нам з тобою поруч сидіти? Як друзям…
— А ми вже вороги? — почав нервувати Рома. Час спливав. Йому вже треба мчатися на виклик Сердюка, а цей бичара з квадратною щелепою в психоаналітика грається.
— Ні, — відказав Коноваленко. — Але я хочу сидіти за столом навпроти тебе. І бачити твої очі.
На! Ось стіл! Ось два пластмасові стільці. У кутку біля басейну
Рома всівся навпроти Коноваленка і почав без церемоній:
— Вважатимемо, що свій ліміт забаганок ви вичерпали, а моя забаганка одна — спочатку гроші, потім — інформація. І будете ви мої очі бачити чи ні — спочатку гроші, а потім…
— Скільки?
— Обговорювали.
Коноваленко примружив око, дістав з кишені конверт, поклав на середину столу, прикрив долонею.
— Якщо раптом…
Рома мовчки встав і пішов до виходу.
— Добре… — почув за спиною. — Я згоден.
Рома спокійно, без іронічної усмішки чи погляду роздратованого, повернувся, сів за стіл. Розгорнув конверт, перерахував гроші, поклав конверт до кишені.
— Минулої ночі син Сердюка, Максим, спровокував самогубство дівчини, — видав на-гора. — Є свідок. Він сидить у громадській приймальні Сердюка. Охорони нема, тільки помічниця, Марта. — Замовк на мить. — Ну що? Воно того варте?
— Варте. — Важкий і незграбний Коноваленко розправив плечі, від злої радості на очах став легким і завзятим. — Зараз же спрямую туди пресу. Зараз же…
48 
