Последние отзывы

  38  

— Я так собі міркую, прощавай, куме Свиря, — сказав Микишка і щосили вдарив коня нагайкою. — Гей! Гей!

— Гей! Гей! — Свиря мчав поряд із Микишкою. Не озирався. Дурне діло… Що позаду, і так точно знав — аби попереду спасіння.

Цілий день козаки Многогрішного вперто переслідували Дорошенкових серденят: коней не жаліли, не відставали. Цілили з пістолів, та кулі свистіли вище голів Свирі і Микишки, додавали пекучого вітру в прохолодне повітря, підганяли й без того швидких коней втікачів.

— Гей! Гей!

Цілий день куми без перепочинку гнали коней на південь уздовж Десни. Під вечір захеканий, втомлений Свиря щосили крикнув Микишці, що скакав поряд:

— Куме! Переправляймося на той берег. Бо схоплять, іроди кляті…

— Коні втомилися… Не випливуть, — крикнув у відповідь Микишка. Озирнувся — Демкові козаки, мов зачаровані, без утоми мчали вслід за кумами.

— До Десни! До Десни, Микишко! — горлав Свиря.

— До Десни, — погодився Микишка і спрямував коня до річки.

…Козаки Демка Многогрішного скупчилися на березі Десни, притримували збуджених коней, вдивлялися у темну — з вечірнім вітром злилася — воду. Утікачі ледь помітні: тримали за гриви коней, чимдуж пливли до протилежного берега. Течія зносила, сутінки плутали, та серденята відчайдушно, з останніх сил гребли до суходолу. Аж ось посеред річки Свирин кінь смикнув головою і несподівано швидко пішов під воду. Свиря не встиг відпустити гриву, занурився разом з конем, плакав під водою, не відпускав кінську гриву, наче міг урятувати вірного товариша. Кінь майже не боровся за життя — усі сили вичавив з нього Свиря за день скажених безперервних перегонів. Здригнувся раз, другий… Захлинувся і пішов на дно. Свиря розчепив пальці, відпустив гриву — скорбота понесла наверх, до повітря. Скорбота і ненависть до Демкових козаків, хай би вони вічно горіли у пеклі. Вижити і зарубати кожного, хто гнав і гнав його сьогодні цілісінький день без жалю і милосердя. Вижити і зарубати. У чотири руки. З кумом Микишкою на пару.

Свиря випірнув з азартом мисливця, крутонув головою — на березі все ще пильнували переслідувачі, на воді поряд зі Свирею — нікого.

— Егей, куме! — відчайдушно гукнув Свиря й аж відсахнувся — неподалік від нього поверхня ріки раптом захвилювалася, викинула кілька великих бульок. Услід за ними випірнув Микишка: велетень обома руками обхопив шию свого знесиленого коня, тягнув його до повітря, не говорив — ридав:

— Прости мене, дурня. Прости… Тримайся, братику. Я тебе до берега дотягну. Присягаюся козацьким словом вірним. Братику… Братику…

Микишчин кінь тихо заіржав, ніби вибачився, що не виправдав Микишчиних сподівань, і зник під водою. — Куме… Куме… — Свиря плив до розгубленого, спустошеного Микишки. — Куме… Тримаймося… Нам ще до берега доплисти, до Дорошенка добігти… Про зраду попередити… Потім наплачемося… Пом'янемо загиблих товаришів… І коней… Куме…

Микишка зціпив зуби, з очей сльози — і поплив. Свиря — поруч. А сил — як у тих коней. Спочатку Свиря почав ротом воду хапати. За мить — Микишка.

— Господи всемогутній і ти, пресвята Богородице, врятуйте наші душі! Присягаємося — як випливемо, ніколи у річку не кинемося, — божився Свиря.

— Присягаємося! — шепотів Микишка холодними мокрими губами.

— Присягаємося… — благав Свиря.

— Присяга… — Велетень Микишка вдихнув, так замість повітря рот залило водою, і він лише кілька разів смикнувся, перш ніж Десна понесла його тіло вниз за течією.

— Куме… — прошепотів Свиря, і милосердна Десна прийняла й другого кума. Залила рот водою і відправила вслід за Микишкою. За течією, до Дніпра.

— Згинули, собаки Дорошенкові! — збуджено розреготався на березі хтось із переслідувачів. — Вертаймося! Додому! Додому…

За кілька днів у Дніпрі біля Києва подільські кожум'яки, що мили шкіри на березі річки, знайшли тіла двох невідомих молодих козаків у простих полотняних штанях і сорочинах. Потилиці почухали і вирішили закопати мерців на Трухановому острові, де цигани таборилися. Бо хоч і мотлялися на шиях у хлопців хрести православні, однаково не впізнати — самогубці то грішні добровільно у воду кинулися чи добрі християни проти волі потопилися.

На дніпровському схилі — тиша нестійка, птахи насторожені і куми, мов брили кам'яні. Зажурилися. Біда… Біда! Задурно згинули. Не виконали завдання, не передали гетьману звістку про зраду. Свиря першим отямився.

  38