ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Возвращение пираньи

Прочитал почти все книги про пиранью, Мазура, рассказы отличные и хотелось бы ещё, я знаю их там... >>>>>

Жажда золота

Неплохое приключение, сами персонажи и тема. Кровожадность отрицательного героя была страшноватая. Не понравились... >>>>>

Женщина на заказ

Мрачноватая книга..наверное, из-за таких ужасных смертей и ужасных людишек. Сюжет, вроде, и приключенческий,... >>>>>

Жестокий и нежный

Конечно, из области фантастики такие знакомства. Герои неплохие, но невозможно упрямые. Хоть, и читается легко,... >>>>>

Обрученная во сне

очень нудно >>>>>




  74  

— Гідного чоловіка чекала! — гордовито відповіла Олена.

— І що? Дочекалися? — допитувалася Ларка.

— От сьогодні прийде, сама побачиш! — сердито відказала Олена.

— Куди прийде? — розсміялася Ларка. — У пологовий будинок? Сюди і миша не пролізе.

— Миша, може, і не пролізе, а мій чоловік всюди пройде!

— Верхолаз? — спробувала з'ясувати професію Олениною чоловіка Ларка.

— Начальник! — відповіла Олена гордо.

За п'ять хвилин до палати без стуку ввійшов поважний сивий, хоч і не старий чоловік під п'ятдесят із пишним букетом, і, перш ніж Оленка встигла простягнути до нього руки, Ларка витріщила очі й закричала:

— Ой! Дядьку Олексію! Це ви?!

Льошка знітився, розгублено подивився на Ларку.

— Та я Ларка! Степана Барбуляка донька! — закричала та ще голосніше. — А ви он який стали! І не впізнати… А тітка Маруся… — затараторила, — одна-однісінька. Мама писала, щодо неї усі рокитнянські дядьки загравали, а вона… — зупинилася, розгубилася, — а вона, мабуть, на вас чекає…

І звідки тій Ларці знати, що ще рік тому Маруся отримала листа з повідомленням, що їх шлюб з Льошкою розірваний з ініціативи чоловіка. Звідки?

Льошка нервово озирнувся і сказав розгубленій Олені.

— Люба, тобі, мабуть, буде краще в окремій палаті… Я зараз накажу… — До дверей крок ступив.

— Дядьку Олексію! — вже йому в спину крикнула Ларка. — А ви про батька мого нічого не знаєте? Мама казала, що оце тільки ви й змогли б допомогти…

— Ні, не знаю, — відповів Льошка і як ужалений вискочив з палати.

Перший місяць у психіатричній лікарні німця розмістили в одномісний палаті і настирливо лікували, хоч він не виказував ніякого бажання жити далі. Стьопка не розумів, що сталося, бо був переконаний — то Тетянка викликала лікарів і його оце завезли подалі від Рокитного, аби голову не компрометував. Пробував узнати у мовчазних санітарок та медсестричок, де саме знаходиться, та ті лише відмахувалися і прикладали пальця до рота — мовляв, тобі, голубе, краще мовчати.

Зійшли синці та набряки, зрослася рука, німцю на носа начепили нові окуляри і одного разу повели не у маніпуляційну, а до малої, похмурої кімнатки без вікон, де біля грубого столу з телефонним апаратом на нього чекав гостроокий кавказець з горбатим, як у Тетянки, носом.

— Громадянин Барбуляк? Степан Григорович? — запитав офіційно.

Стьопка чогось враз засумував. Мотнув головою — мовляв, я Барбуляк.

— Значить, на ставок ходити любите? — запитав кавказець уїдливо.

— Є таке, — ще більше засумував Стьопка: цей кавказець не скидався на лікаря. А якщо він — лікар, то дуже специфічний… Патологоанатом. Але Стьопка не знав таких слів.

— І що там? — вів далі кавказець.

— А вам для чого? — обережно спитав німець.

— Повинні ж ми вирішити, якими методами лікувати вашу хворобу, — усміхнувся той криво.

— Геть нічого не болить, додому хочу, — сказав Стьопка і згадав про Марусю: як вона там?

— Таємні зустрічі… — ніби читаючи Стьопчині думки, видихнув кавказець, і Стьопка перелякався — а раптом його балакучість Марусі нашкодить.

— Я більше не буду…

— А з ким зустрічалися?

— Не просіть. Не можу сказати.

— А я і не прошу, — налився кров'ю кавказець. — Добре, не кажете, з ким зустрічалися, так хоч просвітіть — про що говорили? От, приміром, чим вам не подобається, що ясла повні?

— Та ми ж люди… Ми ж не скотина.

Кавказець смикнувся, підскочив, до Стьопки нахилився.

— Твою наліво! Їсти любиш, падло, ще й тарілку з візерунком вимагаєш?

— Та заспокойтеся… Це не головне Можна і без тарілки… Руками…

— А що головне?

— Аби серце вільно дихало.

Кавказець аж плямами пішов, але взяв себе в руки.

— Виходить, радянська влада твоєму серцю вільно дихати не дає?

— Моєму серцю радянська влада — як кобилі п'ята нога! Хіба я про це? Я вам за інше кажу, а ви… — заплутався.

Кавказець повеселішав.

— Усе, що треба, ти уже сказав! Відпочивай! Діагноз — встановлений, будемо лікувати.

— Геть нічого не болить, додому хочу, — повторив німець.

— Років через десять-двадцять поговоримо, — відповів кавказець. — А захочеш раніше вийти, назвеш імена тих, з ким зустрічався… — взяв слухавку і запитав у когось невидимого: — Все записали? — Вислухав відповідь. — Добре. Починайте працювати. І дайте йому кодове ім'я… — Подумав і запропонував: — Приміром, Німець… — Глянув на Стьопку з презирством. — Ти ж, кажуть, дуже німців любиш…

  74