ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Возвращение пираньи

Прочитал почти все книги про пиранью, Мазура, рассказы отличные и хотелось бы ещё, я знаю их там... >>>>>

Жажда золота

Неплохое приключение, сами персонажи и тема. Кровожадность отрицательного героя была страшноватая. Не понравились... >>>>>

Женщина на заказ

Мрачноватая книга..наверное, из-за таких ужасных смертей и ужасных людишек. Сюжет, вроде, и приключенческий,... >>>>>

Жестокий и нежный

Конечно, из области фантастики такие знакомства. Герои неплохие, но невозможно упрямые. Хоть, и читается легко,... >>>>>

Обрученная во сне

очень нудно >>>>>




  59  

— Іди собі! Сам малим казку розкажу!

— Та добре, добре… — закрутилася на табуретці. — А то і я могла б. Мені завтра на роботу не йти. Встигну відіспатися.

— І чого ж це тобі на роботу не йти?

— Голова наказав.

— Як це?

— Сама не знаю. Тільки-но… Йшла з роботи, Олексія батьковича перестріла. З малим. Він Юрка до баби Гані відводив, оце і перестрілися… Каже — зараз у відрядження мчуся, а ти, Тетяно, бібліотеку завтра не відчиняй. А я собі думаю — оце всі чоловіки однакові, голова малого Марусі теж не залишає! До матері повів. А це ж для жінки — така образа. Бідна Маруся! Сидить, мабуть, сама у хаті й плаче.

— Ти про свою бібліотеку думай, а не про інших бабів…

— А що про неї думати? Мабуть, голова ревізію хоче зробити…

— Ревізію? — хмикнув німець. — І кого там рахувати? Щурів?

— Нащо ти гак кажеш!

— Нормально кажу. Як книжок не вистачить, ти усе на щурів спишеш.

— У мене якраз діла у порядку, бо я…

Глянув на неї з подивом.

— А чого це ти мені про свої діла? У мене до них інтересу нема! Сама собі розказуй!

На малих глянув — поснули на дивані без мамчиної казки. Переніс обережно до дитячої кімнати, світло загасив, двері причинив. Кожуха шукає.

— Куди це ти? — бібліотекарка аж задихнулася — невже буде вистава?!

— Не твоє діло.

— Ти б гачка свого добре нагострив!

— Якого гачка? — з-під окулярів на жінку з презирством глянув.

— Та свого гачка! Ти ж на ставок? Ох і гарна риболовля взимку на ставку. Та ще вночі. Мабуть, гострого гачка треба мати, щоби рибу ту врешті зачепити!

— Ти ото свого гачка, — у ніс Тетянчин тицьнув, — не суй, куди не треба!

Витяг кожуха з-під Тетянчиного пальта, пачку «Пегаса» у кишеню вкинув… Буде вистава.

Льошка переконався, що бібліотекарка побігла прямісінько до хати, хижо озирнувся, підняв комір дублянки, наче від того рокитнянці голови не впізнали б, і пішов провулком у степ, щоби з боку городу дістатися старої Орисиної хати. Там вона… Там Маруся. Чекає? Та чекає… Невідомо на кого.

Відтоді як чоловік вдяг малого і повів до баби Гані, Марусю ніби прикувало до стільця в кухні. Вони пішли та залишили замість себе сто тривог, і ті тривоги не церемонилися, не соромилися, не тулилися по темних кутках — кружляли навколо Марусі, совали тарілками на столі, повсідалися на стільцях, тягли до неї невидимі липкі руки, і кожна — одна перед одною — намагалася заліпити Марусині вуста брудно-зеленою, аж коричневою, багнюкою.

Стрепенулася. Озирнулася, наче власну кухню вперше бачить.

— Та чого це я? — Руку до намиста приклала. — Хороніть моє щастя… — намистинкам уголос.

А думки, наче змії, сплітаються, і вже не розібрати, що в тій голові робиться. «Похоронимо! — кричить щось чорне, як болото, нахабно і презирливо. — Закопаємо!» «Та тю на вас! Збережемо! Збережемо!» — червоні намистинки на те чорне сунуть, рветься нитка, і вже кам'яні червоні кулі котяться у болото, та не топнуть, стають усе більшими, більшими, і по тих кам'яних кулях мала Маруська дряпається, намагається вилізти з чорного болота, озирається, бо хтось-таки має допомогти їй, а з туману-кисілю Орися брови супить, ховає руки грубі, порепані, наче соромиться, та не до Марусі, а до розірваної нитки із плачем. Мовляв, оце вдруге нитка порвалася…

— Та чого це я?! — Маруся встала. Стільці до столу поприставляла — порядок. За тарілки взялася…

— Ну що, румунко. Прийшов, мабуть, час повинитися…

Обернулася — Льошка у дверях стоїть. Лампочку, що в коридорі, заступив — весь у тіні. Темрявою окутаний. Холодний… Холодний, і жодної краплі тепла від нього не йде. Навіть очі й ті холодною ненавистю світяться.

— Перед Богом повинюся. — На його холоднечу своєю кригою.

— Так маю новину для тебе. Я тепер твій Бог! — Крок до неї ступив, з тіні вийшов, бачить Маруся — дровиняка у Льошки в руках, а на кілець дровиняки ганчірку намотано.

— Он чого малого до баби відвів, — обпекла очима, спиною до нього ста \а і завмерла.

Німець ще здалеку побачив, як світло у Марусиній кімнаті блимнуло, ніби злякалося, і згасло, наче вмерло. Стьопка поправив окуляри і озирнувся — нікого. Дійшов до голого бузкового куща, як завжди, закурив «Пегаса», подивився на Марусине вікно, а вітер раптом як закрутить — наче штовхав німця від вікна. Плечима знизав — що за дурня? «Пройдуся до ставків, — вирішив. — Хай вітер стихне. Все одно віконце зачинене».

  59