Прочитал почти все книги про пиранью, Мазура, рассказы отличные и хотелось бы ещё, я знаю их там... 
очень нудно 
32 
— Щоби до нової хати не їхав! Геть ти мені під боком не потрібний!
— Добре…
Ще крок зробила.
— Прощавай, Стьопо…
— Прощавай, Маруся… Живи собі гарно, а я тебе хоч здалеку любити буду.
Всміхнулася, долоню до грудей безпорадно притисла, ніби шукала щось А нема намиста сама від себе десь сховала.
— Дивись мені… Щоби любив! — мовила. І пішла геть.
У четвер до ночі Льошка з Марусею розпаковували речі у новій хаті й так повтомлювалися, що вже не стелили чисте на ліжко в спальні. Маруся кинула матраци на підлогу у великій вітальні, поверх старе простирадло, подушки, впала і сказала:
— Все! Більше не можу! Спати буду!
Льошка спробував обійняти дружину, та вона ляснула його по руці й постановила:
— Як вип'єш, так відразу забувай про мене.
— Так учора пив… Вивітрилося все чисто.
— Тобі вивітрилося, а мені тхне.
— Дай вікно відчиню, — встати спробував, а вона його за руку — хвать.
— Ні!
— Та тут, Марусю, фарбою тхне, а не горілкою. — він їй. — Дай відчиню вікно, бо повчадіємо.
— Як боїшся вчадіти, йди надвір і там собі мостися, — відрізала. — Не хочу вікна відчиненого!
— Чудні твої примхи, їй-богу! То і при морозі тобі задуха, а то і влітку протягів боїшся.
— Бачили очі, що брали, тепер їжте, хоч повилазьте! — до стіни повернулася і затихла.
Льошка покрутився хвилину-другу, вийшов на голий двір покурити, як повернувся, дивиться — стогне Маруся усі сні, кидається, долоні до грудей прикладає.
Пішов до вікна тихесенько, відчинив, свіже повітря впустив…
— Ох, і чудні твої примхи, жінко, — повторив.
Марусі снився сон, наче перед ранком, коли стара ніч чіпляється чорними руками за дерева і хати, лякає сонце густим туманом, аби тільки не помирати, заблукала вона у своїй кімнатці зі шкіряним диваном та дзеркальною одежною шафою, та так сильно заблукала, що стала гукати:
— Гей! Хто-небудь… відгукніться…
Аж з туману — баба стара. Простягнула до Марусі руки з пальцями покрученими — мовляв, ходи, ходи, не бійся. І от ніби ніколи не бачила Маруся тієї баби, проте тулиться до неї, як до рідної, і все питає:
— Де це я? Як мені до своєї кімнати потрапити?
— То діло непросте, — баба їй. — Мусиш мамці коралове намисто червоне віддати, тоді й повернешся.
— Мамці? Та нащо їй намисто? Стара вона намисто на шию чіпляти.
— Не твоє діло про це розпатякувати! — розсердилася баба. — Бач, як придумала — щоби без черги собі щастя мати.
— Без якої черги7 — розгубилася Маруся.
— А нащо ти у моєї Орисі намисто забрала?
— Коли?
— Та як ще малою була! Нащо?
— Та хіба згадаєш?
Баба Марусю від себе відштовхнула, у долоні вдарила — у тумані шафа одежна дзеркалом блимнула. Баба на дзеркало вказала.
— Туди коти!
Маруся озирається, аж на неї червона коралова намистинка котиться. Та усе більшою, більшою стає, а Маруся усе меншою, меншою. І вже на малу Марусю велика, як гора, червона кам'яна куля насувається ще мить — розчавить.
Маруся закричала, відскочила. Куля повз неї прокотилася, зупинилася й уже знов на Марусю котиться, наче хто її гнівною рукою спрямовує.
— Бабо! Рятуйте! — закричала, а баба як розсміється:
— Коти, дівко!
— Боюся!
— Так найми собі помічника, як така боягузка!
— Та де я його тут знайду? Туман онде повсюди розлігся. Сама себе не бачу.
Аж Орися від дзеркала до баби йде.
— Ой, киньте ви цю затію, прошу! — бабу благав. — Не забирала Маруся у мене намиста. Сама віддала…
— Як посміла?! — закричала баба.
— Бо винувата. Нитку раз розірвала, коралі погубила…
— Коралі погубила?! — страшно гримнула баба і вдарила Орисю по щоці. — Проклята будь! Проклята! Проклята!
Маруся розревлася, у маму вчепилася та бабу благає.
— Не проклинайте, бабо, мою маму. Хоч і погубила коралі, та потім усе докупи зібрала. І нитку міцнішу знайшла. Онде стільки років ношу, так жодного разу не розірвалася.
Баба очі зіщулила, у Марусині груди пальцем тицьнула.
— А де ж воно? Де намисто? Куди діла?
Маруся ще більше перелякалася.
— Сховала…
— З шиї зняла?! — розлютилася баба.
— А воно ж мені не хрест, шоб до смерті не знімати.
Баба раптом захиталася, сльозу тремтячою рукою втерла.
— Так он чого я свого милого знайти не можу. — Й оце каже, та на очах молодшає. Дивиться Маруся — перед нею дівчина молода стоїть: сумна, очі сині плачуть, довгі коси розплетені. До мами озирнулася, спитати хотіла, та мама вже десь ділася.
32 
