ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Возвращение пираньи

Прочитал почти все книги про пиранью, Мазура, рассказы отличные и хотелось бы ещё, я знаю их там... >>>>>

Жажда золота

Неплохое приключение, сами персонажи и тема. Кровожадность отрицательного героя была страшноватая. Не понравились... >>>>>

Женщина на заказ

Мрачноватая книга..наверное, из-за таких ужасных смертей и ужасных людишек. Сюжет, вроде, и приключенческий,... >>>>>

Жестокий и нежный

Конечно, из области фантастики такие знакомства. Герои неплохие, но невозможно упрямые. Хоть, и читается легко,... >>>>>

Обрученная во сне

очень нудно >>>>>




  18  

Коли врешті відірвався від Марусі, побачив на підлозі кров. А на Марусиних очах — сльози. Перелякався.

— Марусю. Я тебе скривдив?

— Ні, — прошепотіла.

— Кров… — перелякався ще більше.

— Так буває…

— А плачеш?..

— Отака дурна! — засміялася тихо. — Серце радіє, а я плачу…

Німець раптом згадав слова тітки Орисі під вікном. Батько… На Марусю винувато глянув.

— Біжи, — прошепотіла. — Та дивись… На інтернат щоби не погоджувався…

Німець стрибнув у вікно і, перш ніж ноги торкнулися землі, відчув незбагненну свободу польоту. Задер голову — місяць зник, як і не було. На все небо сяяла одна зірка.

— Втечу! Хоч на край світу мене відправляйте — все одно втечу. Мені з Рокитного не можна — похмуро відказував Стьопка голові Старостенку, коли каліку Барбуляка поховали і постало питання — що робити з його сином.

Старостенко побурчав, побурчав, але опікунство над неповнолітнім Стьопкою оформив за усіма правилами.

— Це ж не війна, щоби хлопця в інтернат пхати, — пояснив дружині. — Поживе з нами трохи.

Але Стьопка переїжджати до голови відмовився навідріз. Сам порався у батьківській хаті, та так справно, що за півроку голова вже не бігав щодня перевіряти, як там його підопічний. А що? Нормально — удень до школи і в тракторну бригаду допомагати, уночі, кажуть, на ставках рибу ловить.

Як вісімнадцять стукнуло й у військкоматі поставили хрест на бажанні Стьопки послужити в армії і, може, хоч тим довести, що дарма рокитнянці його німцем дражнять, він перестрів Марусю на вулиці та сказав:

— Марусю! Може, давай і вдень зустрічатися? У клуб би там ходили, на танці чи просто… Чого ховатися?

— Я? Із тобою? — розсміялася. — Та ти здурів, німець!

— А чого ж… — хотів спитати, чого ж вночі голубляться, як ті дурні, та не наважився.

— Що це ти? — насупилася.

— Та нічого. — Очі в землю.

— Може, ще скажеш, що не любиш мене? — Із викликом.

— Люблю, — прошепотів.

— Так чого ти оце мені тут голову морочиш?! — Маруся косами мотнула і пішла до контори. Саме секретаркою до голови колгоспу влаштувалася, дуже цим пишалася і до роботи ставилася відповідально — принаймні і на хвилину ніколи не запізнилася.

Того разу вперше і востаннє за всі роки їхнього дивного таємного роману німець насмілився вдень сказати Марусі більш ніж десять слів. Вона пішла, а він поколупав черевиком землю, схаменувся і кинувся наздоганяти.

Ох і не сподобалося ж це Марусі! Зупинилася, знищила поглядом і спитала, ніби ляпасів надавала:

— Та чого це ти, Стьопко, за мною ходиш? Ще не вистачало, щоби люди почали пліткувати!

— Чуєш, Марусько… — замовк, повітря у груди набрав. — А нащо я тобі вночі, якщо при дні…

— Що ти, німцю, плутаєш грішне з праведним. День… Він для роботи. І на небі, як хмар нема, і тільки сонце. А вночі кожну дівчину своя зірка-любов зігріває.

— Нащо ж любов по ночах ховати? Любов — то ж краса.

Гірко глянула.

— Для людей, Стьопо, краса — то кров з молоком. А ми з тобою — молоко з кров'ю. Те саме, а люди очі заплюють. Розумієш?

— Ні…

— То й не приходь більше ніколи, кріт сліпий! — розсердилася. І пішла до контори. Німець так і лишився посеред вулиці. Голову задер — сонце.

— Помру я без неї, — поставив у спогадах крапку. — Знову закурив. — Треба втопитися. Точно. Оце піду вночі під бузок, на вікна її гляну і — на ставок. Втоплюся.

Рокитне спало, бо натрудилося за день, як прокляте. Геть усе спало — і люди, і кури, і свині, і корови, і собаки з котами, і навіть миші, бо ніде й малого шурхоту не чути Здавалося, ті кури зі свинями, коровами і навіть малими мишами знали, що люди за день усі жили повитягували, то ж і мовчали, аби дати їм відпочити.

Стьопка вийшов на вулицю. Тихо. Закурив і пішов до Марусиної хати. Під бузковим кущем став, «Пегаса» смалить.

— Ото і вся любов. Марусько!

З-під бузку на вікно востаннє глянув — зачинене. Всміхнувся — а як інакше?! Мабуть, чоловік наказав зачинити. «Прощавай, Марусько! — подумав. — Записку по собі не лишу. Кому писати? Нема кому. А ти. Ти і так все зрозумієш. Прощавай!» Кинув цигарку під кущ і аж хмикнув: дідько, скільки ж разів він оце тут тупцював, що недопалків велика купа назбиралась.

— Та усе життя і протупцював, — пробурмотів.

І пішов до ставка. Кроків десять ступив, аж у рокитнянській нічній тиші віконце — ри-и-и-ип. Закляк. Озирнувся. Просто так озирнувся. Для годиться. Бо ж тиша без краю тисла, за ноги чіплялася, наче сердилася на дурного хлопця, що оце вештається, коли спати треба.

  18