очень нудно 
10 
— Ну, врешті, — казали, — опреділилася румунка! І бач, яке воно терпеливе. На першого-ліпшого не кинулося. Це ж треба, щоби Ганин Льошка в інституті відучився, у армії відслужив і тільки на два дні до матері в Рокитне заскочив, бо на якесь комсомольське будівництво записався, а вона його враз обкрутила — чхнути не встиг! Ой-йой! І вже не треба хлопцю ніякої тундри, чи куди він там намилився… Уже йому Рокитне — білий світ, бо тут Маруся-цяця по грудях червоні коралі катає.
Льошка Ординський тільки з явився на селі, тільки вулицею пройшов, а рокитнянським дівкам враз у скронях загуло. Оце так хлопець! Високий, міцний, аж грубий, сине око нахабне, горделиве, русявий чуб кучерявиться. Ой, мамо, тримай, бо встояти неможливо! А розумний! Як почне тобі про далекі світи, природні дива й усілякі технічні досягнення, оце б слухати і слухати. А якщо ще до нього притулитися б… Ой, мамо, тримай свою доню!
Маруся саме до контори йшла, коли Льошку Ординського до друзяк по Рокитному понесло. Всміхнулася.
— Чи не Ганин Льоша часом у рідне Рокитне повернувся?
Оце й усе. Пішла, а він за нею.
— Чекай… Та зачекай!
Зупинилася.
— Маруська? — грубо. — Румунка? — ще грубіше. Бо ж треба якось ту несподівану розгубленість сховати. — Так оце, виходить, ти тепер сама…
— Сама красива, — серйозно. І пішла.
Ну і пропав хлопець!
За місяць весілля намітили, бо Льошка чекати не хотів, хоч Маруся й казала, що восени краще. Та — ні! Пече хлопцеві, усіх закрутив, голова колгоспу Старостенко через нього на серце жалітися почав, бо ж — і вдень і вночі від Льошки спокою нема: то на роботу опреділи, то дай «бобика» у місто по горілку змотатися, то хай сільрада в суботу працює, бо молоді, бач, у суботу розписуватися будуть…
— То і йди до голови сільради! — кричав Старостенко, а Льошка йому:
— Матвію Івановичу! Як ви голові сільради скажете, так і буде. Він у вас ще з війни в ад'ютантах, кажуть…
І послав би Матвій Старостенко Льошку не тільки до свого друга голови сільради, а й подалі, та дуже вже спокуслива ситуація вимальовувалася: його секретарка Маруська прибила до колгоспу хлопця з вищою економічною освітою, а Старостенко, хоч і був за освітою фельдшером, уже понад двадцять років головував у Рокитнянському колгоспі й кумекав правильно — час шукати собі на заміну людину освічену, молоду і, бажано, з місцевих.
— Буде тобі сільрада в суботу — буркнув. І таки дотримав слова.
У ту суботу Орися накинула на плечі гарну квітчасту хустку, вийшла на ґанок і гукнула дівчат, що метушилися у дворі.
— А що дружки-подружки! Хто допоможе нареченій вбратися?
Дівчата як заверещать! Та одна перед одною — до хати. Орися руками розвела.
— Та не всі, їй-богу! Онде і квіти ще в букети не зібрані, і рушника ніхто не розстелив.
Та горбоносій Тетянці:
— Підеш?
Не встигла Тетянка головою мотнути, бачить Орися — у відчинене вікно Маруся визирає. І отак, ніби й сором десь загубила. Довгі чорні коси ще розплетені, сорочка на тонких лямках геть сповзла, аж груди видно. Та ж і серйозна, ніби на важливому завданні — білу фату, що на підвіконні має, до рук взяла, і все по підвіконню долонею мацає. Загубила щось?
— Доню! — перелякалася Орися. — Ану геть од вікна! Погана прикмета, щоб наречену до весілля бачили!
Маруся від материних слів відмахнулася, але з вікна щезла.
Горбоноса Тетянка зайшла до невеличкої кімнати з вишуканим шкіряним диваном та дзеркальною шафою й аж до стіни прилипла, бо не змогла втримати заздрощів.
— І дав же тобі Бог таку красу…
Маруся саме білу сукню вдягала.
— З лиця води не пити…
— Легко тобі казати, — Тетянка їй. — А на мене ніхто із хлопців навіть не гляне. Ще рік-два — і в старі дівки запишуся.
— Так сама… — Маруся сукню застібає і подружці поради дає.
— Що? — Тетянка знайшла гребінця, лак для волосся — зараз Марусі модну зачіску організує.
— Шукай… Десь же і твоя доля блукає.
Тетянка Марусю на стілець перед дзеркальною шафою всадила, позаду стала, гребінцем по косах веде.
— Шукала, аж ноги позбивала. Нема мені хлопця! — зітхнула. — Хіба що той нікчема…
— Який?
— Стьопка-німець…
— Що?! — Маруся як штовхоне її ліктем у бік. Тетянка так і перекинулася на підлогу з гребінцем у руках. Очі витріщила:
— Ти чого?
Маруся брови звела, стілець відшпурнула, у шафі риється — от нібито терміново треба їй з полиці носовичка дістати.
10 
