... 
51 
Іветта першою зайшла до холодної — шубку знімати зайве — кімнати, побачила переляканих зарюмсаних малих, що обліпили Раю, як мурашки цукрову грудку, розлютилася. «Чому ця істота живе? Чому живе?» — пульсувало.
— А вітатися хто буде? Я? — почула за спиною голос Нінухи.
— Добридень… — прошепотіла Рая, мала Яся всміхнулася й обхопила рученятами Раїну шию. Хлопці набундючилися, застигли і раптом усі троє зашморгали носами — ще мить, і розревуться.
Іветта всміхнулася якомога привітніше, забула про вивірені плани, підійшла до дітей, кожного по голівці:
— Привіт, привіт, добродії. А ми, як до вас їхали, Діда Мороза зустріли.
— Де?! — витріщив оченята хоробрий Едька.
— Та при дорозі сидів із подарунками. Санчата свої загубив. І шубу. І шапку. Ми його питаємо: «а вам до кого?» Він каже: «та до Раєчки з її малими братиками і сестричкою». А ми кажемо: «сідайте, нам теж туди». От і привезли його до вас.
Маленька Яся всміхнулася ще ширше.
— А де Дід Мороз? — запитала.
До кімнати ввійшов адвокат Поспєлов із двома великими пакунками — важкий, сива борода, окуляри круглі, як у Леннона. Ну точнісінько чарівний дідуган, тільки без червоної шуби.
— Ой! — захоплено вигукнув Едька. — Тьотька не збрехала!
Іветта всміхнулася сумно, жестом наказала Поспєлову поставити пакунки на стіл.
— Думаю, Діду Морозу відпочити треба… — дітям. До Поспєлова обернулася. — Ви, шановний, присядьте на диван, дух переведіть, а ми тимчасом подарунки роздивимося. Можна?
— Ну… Іветто… Як скажеш, — знизав плечима адвокат, не зміг підіграти.
Менші про все забули, навіть маленька Яся з Раїних рук вислизнула, до столу побігла, обліпили його, усміхаються недовірливо, заплакані очі горять. Тільки Рая так і лишилася посеред кімнати. Завмерла, голову опустила. Іветта не пропустила, малих притишує:
— Зараз, зараз… Маю спочатку виконати одне прохання.
Нінуху помітила — стоїть істота біля дверей, ніяк утямити не може, що в її власній хаті робиться і коли ті гроші врешті до її лап потраплять.
— Присядьте, Ніно, біля Діда Мороза… Він до вас розмову має, — наказала безапеляційно. Проконтролювала безжальним поглядом, щоб Нінуха все чітко виконала, і, коли вагітна врешті вмостилася поруч із Поспєловим, зиркнула на нього зухвало, хмикнула: «І що?!», Іветта врешті підійшла до Раєчки.
Дівчина зіщулилася, завмерла.
— Добрий день… — прошепотіла безпорадно.
Увесь тиждень після несподіваного наскоку чужої пані з фотографією красивого хлопця мільйони сумнівів і думок не рвали Раю на шмаття. Думок було всього дві, але і цим двом удалося виснажити дівчину своєю нескінченною пересваркою.
Одна шепотіла резонно, що все це Раї наснилося і більше ніколи не побачить вона красиву пані, від якої пахне мріями. Пані, певно, просто вихована людина — побачила Раю і не змогла їй у вічі сказати: «Вибач, мале нещастя! Хіба таку можна взяти в ту кімнату, де ліжко білим покрито, а на вікнах рожеві портьєри тріпотять? Це ж просто неможливо!»
«Приїду за тиждень…» Мамчині кавалери перед тим, як зникнути навіки, теж їй кажуть: «Нінко, ну все! У мене справи! За тиждень повернуся…» І що? Хоч один повернувся? А Рая, дурненька, уже й повірила. От маячня. Та кому вона здалася?!
Друга думка на першу тьхукала. Фотку хлопця красивого показувала. А це бачила! Навіщо світлину залишила? Просто так? Е ні! Не просто, але їхати з нею Раї ніяк не можна, бо в сусідній Петрівці й досі пам'ятають, як одна жінка приїжджала і дівчатам петрівським роботу офіціантками обіцяла в ресторані біля моря. Двійко погодилися, матерям по триста доларів завдатку віддали, а потім від них — ні слуху ні духу. І таке страшне баби розказують, як біля магазину перестрінуться. Що одну закопали, бо втекти хотіла, а друга й досі в Туреччині місцевих мужиків обслуговує. Уява малювала страшні картинки знущань, голих дівчат і старих жирних чоловіків, що викручували їм руки на ліжках, покритих білим, у неймовірно красивих кімнатах із легкими рожевими портьєрами на вікнах.
Рая скоса глянула на красиву пані: невже і ця дівчат занапащає?
Іветта якомога привітніше всміхнулася дівчині, простягнула їй кольоровий паперовий пакет, завбільшки з книгу, із красивими золотими ручками.
— З Новим роком, Раєчко. Цей подарунок і побажання щастя просив передати тобі мій син Платон.
— Дякую… — прошепотіла. Мало не розплакалася.
51 
