Последние отзывы

  114  

Іветта забула про пряму спину. Зігнулася гаком, місила мокрий сніг, а коли до крайньої хати лишалося метрів двадцять і вже добре було видно чорні обгорілі стіни покинутого злиденного помешкання, зупинилася, наче сили вмить випарувалися, безпорадно опустила голову:

— Його тут немає… Тут нікого немає…

Стас мало що зрозумів. Насупився. Кивнув на обгорілу хату:

— Рая тут жила?

Іветта мовчки кивнула. Застигла. Стас нервово потягся за цигарками, закурив, пішов до дядька, що колупався біля паркана сусідньої, цілком добротної хати.

— Доброго дня, хазяїне.

— Добрий, добрий… — Дядько витер об штани грубі руки, глянув на приїжджого. — Заблукали?

— Та ні. Спитати хочу. Он у тій хаті… Пожежа була чи що?

— Була. Навіть у газетах писали. Нінка… Хазяйка… Вчаділа, падло!

Стас недобре на дядька зиркнув.

— Що ж це ви так… про загиблу?

— А як про таких казати?! На Різдво наклюкалася, як та зюзя, спати завалилася і — капут! І сама вчаділа, і дитинку загубила, бо вагітна була. — Дядько підозріло насупився:' — І що вам до того?

— Так… дочку її шукаємо. Раю. Не з'являлася?

— Та звідки їй тут взятися? Люди кажуть, Нінчині малі у якомусь дитбудинку, а Райка в турецькі повії подалася. Як перед самим Новим роком здиміла, так її ніхто і не бачив.

Стас ішов до Іветти, і здалеку вона раптом нагадала Дезінфікатору його власну маму в той день, коли багато років назад старший брат до крові побився з сусідським фраєром, бо той своїм джипом задавив цуценя. Приїхала міліція, брата скрутили, потягли до «бобика», а малий Стас біг слідом і кричав, щоби брата відпустили, та раптом побачив маму. Вона саме поверталася з магазину — у руках повні сумки. Здалеку помітила біду та, замість того, щоби рвонути до міліціонерів, раптом зупинилася, сумки впустила і, як оце зараз Іветта, стала стовпом, наче, ступи вона хоч крок — смерть!

Стас підійшов до тещі, ніяково зітхнув:

— Може, ще кудись треба поїхати?

…До Києва поверталися вже поночі. Іветта зціпила руки, опустила голову і все дивилася на закам'янілі пальці, ніби не було у світі нічого важливішого за них. Стас скоса зиркав на тещу, думав про те, що, можливо, він був надто категоричним щодо неї і що Платон таки скотиняка, бо як надумав тікати, то хоча б записку матері залишив, щоб не побивалася. Нічого, нічого! Хай тільки з'явиться! Стас йому пояснить популярно правду життя.

Платон і Рая щезли. Наче вітром аж до зірок понесло. Іветта підняла найвпливовіших знайомих — по всіх усюдах утікачів шукала міліція і трійко приватних детективів. Ангеліна щодня тинялася Подолом. Стас запропонував дати оголошення в пресу і надрукувати фотографію молодят, та Іветта не погодилася.

— Це налякає їх, Стасику, — пояснила тьмяно. А час біг. Тиждень, другий… Кілька разів Іветта їздила до трупарні на впізнання невідомих небіжчиків, та, Бог милував, там не було ані Платона, ані Раї. Одного пізнього вечора з міліції зателефонували: знайшли! Іветта вискочила з дому, як той Платон — боса! Та в міліції помилилися — то знову були не вони…

А час біг. Місяць, другий… Бджоли травень принесли. Коли вечір нагадував, що минув ще один безнадійний день, Ангеліна накривала у вітальні стіл для чаювання. І все як колись: порцеляна, справжній індійський чай, коричневий цукор і домашнє печиво з тими самими помаранчевими усмішками. Стас сідав до столу поруч з Іветтою так, щоб не заступати їй двері Платонової кімнати. Ну не сидіти ж їй одній! Дзенькав ложкою: цукор колотив.

— Іветто Андріївно, до мене завтра постачальник з Одеси приїжджає. Я дам йому фотку? Добре?

— Добре, Стасику, — шепотіла Іветта. Не відводила погляду від дверей синової кімнати.

Про Ліду не говорили. Наче уклали мовчазний договір: не згадувати, не розпитувати, не лаяти. Та варто було Стасові вийти за поріг моторошної від горя професорської оселі, він діставав мобільний.

— Лідо… Я під'їду? Хотів про Платона тобі розповісти… — починав зухвало, щоб вона не розчула, як він хвилюється.

— Вибач, Стасе, я зараз дуже зайнята…. — І короткі гудки.

— Ну не сука?! — бісився Дезінфікатор.

Геть нічого не розумів. Спочатку вирішив: маячня! Повернеться, бо любить! Потиняється по чужих кутках, охолоне і приповзе: «Стасику! Не покидай!» А він нічого й не покидав! Квартиру не покинув, речі Лідині, що вона їх тут більшість залишила, стереже. Брата її, до речі, шукає з ранку до вечора, тож Ліда краще не думала б, що Іветта його купила! У матері б запитала! В очі її подивилася: може, хоч тоді схаменулася б, зараза! Чи вона теж божевільна? І не зустрітися, не поговорити. У клініці вічно народу повно. Від Зоряни з'їхала. Орендує квартиру десь у центрі. А де? Тільки й лишилося — мобільний і Зоряна.

  114