Последние отзывы

  33  

Якби вовк заговорив зараз людським голосом, Котька б не здивувався. Але вовк не заговорив, — мабуть, йому одібрало мову. Мабуть, він уперше в своєму вовчому житті бачив, щоб звичайний людський хлопець отак спритно й швидко лазив. «Воістину можливості людського організму невичерпні», — мабуть, думав вовк.

Котька сидів на гілляці, обхопивши стовбур обома руками, і скоса позирав униз. Вовк усе ще дивився на нього, схиляючи голову то в один бік, то в другий. І мовчав. І те, що вовк не видав жодного звуку, не завив, не загарчав, — сповнювало Котьчине серце ще більшим страхом. Страхом незбагненного.

Несподівано вовк метнувся і зник.

Так само без звуку, як мара.

Але Котька навіть не ворухнувся. І не подумав злазити.

Він раптом відчув, що… не зможе злізти. Він не міг розімкнути рук, які судомливо обхопили стовбур. То тільки уві сні він так бадьоро, без страху ходив по небу «гравітаційними сходами» і не боявся висоти. А в дійсності… Як тільки Котька позирав униз, у животі в нього брали старт і швидко-швидко бігли до горла оті холодні мурашки.

«Що ж тепер буде?.. Що ж тепер буде? — панічно думав Котька. — І нащо я сюди пхався? Ішов би собі до хлопців… Я ж збирався… Вони там контактуватимуть з пришельцем, перші у світі, а я сидітиму на сосні, як дятел… А потім не витримаю, зірвусь, упаду і… все! І ніхто мене не пожаліє. Бо я сам винен… А тато з мамою, може, й не дізнаються навіть, де я зник. Бо вовк мене підбере і з'їсть».

І Котьці так стало досадно і так себе стало жаль, що самі собою набігали на очі сльози…

— Ну куди ти мене ведеш?.. Що таке?… Що тут сталося? — почувся голос Грицька Половинки.

Під деревом знову з'явився вовк і знову сперся передніми лапами на стовбур. Слідом за ним до сосни підійшов Грицько Половинка. Закинувши голову, подивився вгору:

— О! Ти що — загнав хлопця на дерево? Як тобі не соромно!

Вовк винувато заметляв хвостом і схилив голову.

— Гей! Алло! Слухай! Злазь, він тебе не зачепить. Злазь! — загукав знизу Половинка.

Котька не рухався. Його навіть не здивувало, що Половинка так просто розмовляє, контактує з вовком, з диким звіром. Він це вже приймав як належне. Просто він закляк і не міг ворухнутися.

— Ну чого ти? Ти що — не чуєш?..

Котька тяжко зітхнув: «Ну, зараз почне сміятися, кепкувати…»

І знову він згадав Тютю…

— Стривай, я зараз, — раптом гукнув Половинка і кудись побіг.

А вовк лишився. Сидів і вищирившись дивився вгору.

Котьку охопила якась байдужість.

«Ну і хай!.. Хай кличе кого хоче, хай сміються, хай знущаються, хай ославлять на весь світ! Хай! Так мені й треба! Щоб не був такий розумний!.. Але це ж таки вовк… справжній вовк…

Ні, цей Половинка таки не звичайний хлопець. Невже прищелець? Але яке це вже має для мене значення, як я зараз зірвуся, упаду й… От уже руки слабнуть, тремтять, і в усьому тілі така млявість, млявість… Байдуже… Все байдуже…»

— Тримайся! Я вже йду! Уже йду! — наче крізь сон почув він голос Грицька Половинки.

Половинка, крекчучи, ледве тяг довгу драбину. Нести йому було не під силу, він волочив її по землі.

— Зараз, я зараз! Почекай! — і Половинка заметушився навколо драбини, намагаючись підняти й приставити її до дерева. Але драбина була дуже довга й важка, а Половинка був дуже малий і слабенький. І нічого в нього не виходило. Він сопів, пихтів, але не міг підняти драбину.

— Ех!.. Дід поїхав у місто по рамки для вуликів, а людей гукати не хотілося б. Вони ж не зрозуміють, сміятися почнуть. З мене… Що я поганої драбини підняти не можу. Що ж робити?.. — він на якусь мить замислився, втупившись у землю, потім підніс угору палець. — О! Почекай, я зараз…

І знову кудись побіг. За хвилину прибіг, тримаючи в руках довгу мотузку.

— Зараз! Не хвилюйся!.. Головне — технічна ідея, — він коротко хихикнув, прикривши рота долонею, потім прив'язав один кінець мотузки до верхнього щабля драбини, взяв у руки другий кінець, розкрутив над головою і кинув. Але мотузка долетіла до половини стовбура сосни і впала на землю.

— Щось важкеньке прив'язати треба, — він метнувся шукати, знайшов якийсь корч, прив'язав і знову кинув. Але й тепер нічого не вийшло.

Він знову кинув, і знову не вийшло.

Він усе кидав і кидав, стараючись з останніх сил, але ніяк не міг докинути до гілки, щоб перетягти через неї мотузку.

— У-у, слабак! — він скреготнув зубами і обома руками вдарив себе по голові.

  33