очень нудно 
30 
— Авжеж... Але... — зітхав я.
— Ну що ти все «алекаєш, алекаєш»! — вигукнув Ромка. — Думати треба! Робити щось треба! Щоб і сліпій Любочці допомогти, і чарівні окуляри назавжди не втратити!
— А що... що робити? Ти знаєш?
— Ну... ну хоча б.... хоча б до нашої доброї чарівниці Маргарити Степанівни піти, розказати їй все. Вона ж добра, вона щось придумає, допоможе нам.
— А де її знайти? Ми ж уже раз шукали її колись. І не знайшли.
— Ну, по-перше, погано шукали. А по-друге, не було такої поважної причини! — сказав Ромка.
— Ну, давай ще пошукаємо, хіба я проти... Думаєш, мені так хочеться втратити чарівні окуляри?..
— О! Це вже конкретна розмова! — зрадів Ромка. — Ходімо!
І ми пішли шукати квартиру Маргарити Степанівни. І знову почалася плутанина.
— О! Це той двір! — вигукував Ромка.
— А де ж візерунчасті двері на першому поверсі? — питав я.
— Ну, може, вона поміняла двері, — казав Ромка.
— А чого їх було міняти? — знизував я плечима. — Хто це міняє цілісінькі гарні двері, та ще візерунчасті?
— Ну, вона ж не звичайна собі бабуся, а чарівниця!
— Ні, це не той двір! — заперечував я.
— А я кажу, той! — наполягав Ромка. — І двері просто у двір виходять, і кнопка для дзвоника така сама!
— Ну, то дзвони!
— І подзвоню! — Ромка натиснув на кнопку. За дверима задеренчало. І враз почувся басовитий собачий гавкіт — гавкало щось здоровенницьке: чи то вівчарка, чи навіть дог.
— Таки не воно! — вигукнув Ромка. — У Маргарити Степанівни собаки не було!
Під лютий собачий гавкіт ми чкурнули з того двору. І подалися шукати далі. Нарешті Ромка вигукнув:
— О! Оце таки той двір! Я запам'ятав підворіття — обабіч нього два гранітних стовпчики, щоб машини, заїжджаючи, кути підворіття не оббивали. Це ще з довоєнних часів лишилося у старих підворіттях. Тепер такого не роблять.
Я теж згадав, що колись звернув увагу на ці стовпчики. Так! Здається, таки воно. Ми зайшли у двір і здивовано перезирнулися. Будинку Маргарити Степанівни не було — він був знесений. І те місце обгороджене високим парканом.
— Тю! Ти диви! Знесли! — вигукнув Ромка. Він був дуже цікавий — всюди йому треба було встромити свого носа. Він знайшов дошки, не дуже міцно прибиті, одірвав їх, розсунув і поліз. Я, звичайно, за ним. І раптом Ромка почав падати у глибокий котлован, виритий під фундамент нового будинку. Я схопив його за рукав, але не втримав і разом з ним полетів униз. На наше щастя, хтось поклав на дно котловану у цьому місці солом'яні мати, і ми не тільки не повбивалися, а й не дуже забились.
— Їжачку, ти живий? — спитав мене Ромка.
— Та живий! Але як ми звідси виберемося? Глибоко ж!
— А чого ти мене хапав? Лишився б нагорі — людей покликав би!
— Я ще й винний! — образився я. — Тебе ж рятував.
— Ну, пробач, пробач! Це я, звичайно, дурницю впоров. Я ж не знав, що край котловану так близько. Але ти не дрейф! Чарівні окуляри при тобі? Не розбив?
— По-моєму, цілі, — я поліз у кишеню й витягнув окуляри. І раптом побачив, що в мене в руці не одна, а дві пари окулярів — у кожної одне скельце заклеєне.
— О! Козачок Ґулька зараз з'явиться, раз дві пари зробив! — вигукнув Ромка.
Я дав одні окуляри Ромці, й ми одночасно начепили їх. І... Щойно світило сонце, голубіло небо, літали пташки... і враз настала абсолютна темрява, хоч в око стрель, як каже мій дідусь. Я торкнув себе за обличчя, щоб скинути окуляри, і відчув, що окулярів на носі нема.
— Ой! — почув я розгублений Ромчин голос. — Їжачку! Ти щось бачиш?! У мене темрява перед очима! І окуляри зникли!
— І в мене! — вигукнув я. — Що ж це таке? Ми осліпли!
— Ґулько! Де ти?! — загукав Ромка. — Ґулько-о!
Але Козачок Ґулька не озивався.
— Маргарито Степанівно! Маргарито Степанівно-о! — закричав я.
Але й Маргарита Степанівна не озвалася. Та й як вона могла озватися, коли вона вже тут не жила, коли її будинок знесли. Зв'язок з чарівницею втратився... Ми лежали на дні глибокого котловану сліпі й безпомічні. Мене охопив жах...
— Їжачку! Це нам за те, що ми хотіли схитрувати, залишити собі чарівні окуляри... Ну, чому, чому ми не віддали їх одразу сліпій дівчинці?! Це я, я винен в усьому!.. Пробач, пробач, їжачку! Ти хотів віддати, а я... Ну чому, чому в мене такий характер?.. — і Ромка заплакав.
І раптом... раптом я побачив Ромку, що, плачучи, уткнувся в зігнутий лікоть.
— Ромко! — закричав я. — Ромко! Я знову бачу!..
30 
