очень нудно 
6 
Він знову ліг. Лице йому пашіло жаром. Юст бачив: бідоласі вже не довго жити.
Іво, залившися слізьми, клякнув біля ліжка, вхопив батькову руку й, схлипуючи, благав:
— Не кажи про смерть, татусю! Ти залишишся зі мною, я доглядатиму тебе, ти одужаєш, і ми вдвох ходитимемо в море. Тепер, коли ти повернувся…
Батько лежав, утупивши очі в стелю, сльози одна по одній збігали йому на бороду. Він погладив сина по голові й глухо мовив:
— Не побивайся, Іво! На серці мені легко. Я побачив тебе, попрощався з тою, що спочиває під розквітлим мигдалем… А ти молодий і дужий. Ти міцний, як скеля, й життя тебе не здолає! Жаль мені знову залишати тебе самого… Та я щасливий, що побачив тебе, бо…
Він замовк, склепив очі й, здавалося, вже ніколи не розплющить їх. Юст схилився над слабим, провів рукою по його смаглім чолі й тихо запитав:
— Бо?.. Ну, друже, що ти хотів сказати?
Хворий знову розплющив очі, голос його був слабкий, але говорив він чітко й виразно, немов бажаючи заповісти свою останню волю.
— … Бо ідея, яка захопила мене багато років тому, й досі живе в мені! І я кажу вам… Це добрий задум. Однією родиною. Усі за одного — один за всіх… Ані заздрощів, ані зажерливості… Люди ладні завжди допомагати одне одному… Мені на це не стачило снаги. Не спромігся я справдити ці добрі заміри…
Старий Юст мимохіть поринув думкою в ті роки, коли й сам був ухопився за цю ідею. Він відчув, що ця ідея й досі живе в його серці…
Хворий поволі повернув обличчя до сина, всміхнувся йому й зітхнув. Юст і хлопчик схилилися над ним, щоб почути його останнє слово.
— Іво, синку мій… Заповідаю тобі «Синю чайку»… І мою мрію… Візьми її з мого серця, вдихни в неї життя, щоб людям краще жилося на світі.
Він склепив повіки, потім востаннє поглянув на сонце й помер.
Під розквітлим мигдалем, поряд горбочка, під котрим ось уже кілька літ спочивала вигнанцева дружина Марія, старий Юст викопав могилу для свого колишнього приятеля.
Принесли з церкви дерев'яну труну й поклали в неї виснажене тіло. Люди в цім краї неспроможні купляти труни для своїх небіжчиків. Труна зберігається в церкві, й небіжчик лежить у ній лише до похорону. З цвинтаря труну повертають назад до церкви, де вона чекає на наступного бідолаху.
Юст приніс із дому свічку й запалив її небіжчикові в головах. Труну поставили біля порога, звідки видно було безкрає море, й сонце востаннє пестило обличчя моряка. Хвилі прудко набігали на берег і шурхотіли на обмілині, ніби прощалися з людиною, яка так любила море.
Всі рибалки селища саме пішли далеко у відкрите море — був розпал ловитви — й мали повернутися лише за кілька днів. Удома залишилися самі тільки дітлахи та жінки. Вони прийшли поплакати над небіжчиком і з жалем дивилися на сироту, який утратив батька, допіру знайшовши його.
Іво скам'яніло сидів побіч труни й скорботно вдивлявся в батькове застигле обличчя.
Жінки віднесли небіжчика на цвинтар, попрощалися з ним, вийняли тіло з труни, закутали в старе вітрило й опустили в землю. Іво, який стояв поруч Юста, набрав обома руками червонястої сухої землі й кинув у могилу. Юст узяв лопату. Іво, затуливши долонями обличчя, присів поряд з могилкою…
Коли він, нарешті, підвів голову, навколо вже не було нікого. Обличчя в хлопчика було суворе й рішуче. Втерши сльози, він пішов до розпадини скель, викопав там дві агави й посадив на могилці. Потім помалу побрався додому. Ставши на стрімкому скелястому березі, він якусь хвильку задивився на рибальське сільце, а тоді рішуче попрошкував до пристані, де, похилившись на один бік, відпочивала на піщаній обмілині «Синя чайка».
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
розповідає про хлопчаків, які утворили команду «Синьої чайки»
Старий Юст ось уже кілька років удовував. Море, як то кажуть, ізігнуло старого в дугу. На його чималому вітрильникові, що мав назву «Святий Юст», порядкував тепер старший син Петер. Вітрильник транспортував у прибережні міста тесані камінні брили з кам'яного кар'єру острова. У Юстовій хаті останнім часом поралися його молодша сестра та дочка Мілева — справжня радість і втіха старого.
Чорнява й рум'яна, завжди усміхнена, завжди у доброму гуморі, Мілева тільки на один рік молодша за Іва. З усіма хлопцями вона щира та привітна й лиш Іва чомусь уникає, а коли й стріне його випадком, то опускає очі долі. Вона, либонь, і сама не знає, чому ніяковіє перед Івом. Часто думає Мілева, як отой хлопець не боїться жити в самітній халупі, де водяться кажани? Йому, видно, до всього байдуже…
6 
