очень нудно 
6 
— Що, вже побіг до татуся? Невже наш чемпіончик з боксу злякався страшної Гарріної палички?
— Уночі ти не такий сміливий, га? — глузливо осміхнувся Дадлі.
— А це і є ніч, Дадасику. Так називають ту пору, коли довкола темрява.
— Я маю на увазі в ліжку! — гукнув Дадлі.
Він став. Гаррі також зупинився, дивлячись на брата. Навіть у пітьмі було видно, що велике Дадлове обличчя світилося дивним тріумфом.
— Ти маєш на увазі, що в ліжку я боягузливий? — спантеличився Гаррі. — А чого я маю там боятися — подушок?
— Я чув, як ти спав учора, — видихнув Дадлі. — Як ти розмовляв уві сні. І як стогнав.
— Що ти маєш на увазі? — ще раз перепитав Гаррі, але в грудях у нього з’явилася холодна порожнеча. Уночі йому знову наснився цвинтар. Дадлі реготнув, а тоді пропищав пронизливим голосом:
— «Не вбивайте Седрика! Не вбивайте Седрика!» Хто такий той Седрик — твій хлопець?
— Я… ти брешеш, — механічно пробелькотів Гаррі. Але в роті у нього пересохло. Він знав, що Дадлі не бреше — він не міг знати про Седрика.
— «Тату! Допоможи мені, тату! Він хоче мене вбити, тату! Ой–йо–йой!»
— Заткни пельку, — тихо мовив Гаррі. — Замовкни, Дадлі, я попереджаю!
— «Рятуй мене, тату! Мамо, допоможи мені! Він убив Седрика! Тату, допоможи! Він хоче…»Не наставляй на мене ту штуку!
Дадлі позадкував до стіни. Гаррі націлився чарівною паличкою просто в Дадлове серце. Він відчував, як у його жилах пульсує чотирнадцятирічна ненависть до Дадлі — він усе віддав би за можливість вистрілити зараз, зачаклувати Дадлі так потужно, щоб той приповз додому якоюсь напівживою комахою з настовбурченими вусиками…
— Більше ніколи про це не говори, — прошипів Гаррі. — Ти мене розумієш?
— Відверни ту штуку!
— Я спитав, ти мене розумієш?
— Відверни її вбік!
— ТИ МЕНЕ РОЗУМІЄШ?
— СХОВАЙ ТУ ШТУКУ…
Дадлі якось чудернацько хапнув ротом повітря і затремтів, ніби його занурили у крижану воду.
Щось сталося з цією ніччю. Всіяне зірками темно–синє небо зненацька стало чорне і темне — зникли зірки, місяць, навіть імлисті вуличні ліхтарі. Затих далекий гуркіт машин і шелестіння дерев. Теплий духмяний вечір раптово став пронизливо холодним. Їх оточила цілковита, непроникна, мовчазна пітьма, немовби якась велетенська рука накрила вулицю товстим крижаним покривалом, засліпивши хлопців. На частку секунди Гаррі подумав, що це він мимоволі вдався до чарів, хоч щосили цьому опирався — але тоді розум узяв гору над емоціями — він не зміг би загасити зірки. Гаррі роззирнувся довкола, намагаючись побачити бодай щось, але пітьма тисла на очі невагомою вуаллю.
У Гарріних вухах пролунав нажаханий Дадлів голос:
— Щ–що т–ти робиш? П–перестань!
— Я нічого не роблю! Заткнись і не рухайся!
— Я н–нічого не бачу! Я осліп! Я…
— Я сказав — заткнись!
Гаррі стояв нерухомо, поглядаючи то ліворуч, то праворуч невидющими очима. Від пронизливого холоду він тремтів з голови до ніг. Руки вкрилися мурашками, волосся стало дибки — він широко розплющив очі, наосліп роззираючись.
Це неможливо… їх тут не може бути… тільки не в Літл–Вінґіні… він нашорошив вуха… він їх почує раніше, ніж побачить…
— Я с–скажу татові! — скімлив Дадлі. — Д–де ти? Що т–ти ро?…
— Ти можеш замовкнути? — зашипів Гаррі. — Я хочу щось почу…
І тут він замовк. Бо почув саме те, чого боявся.
У переході, крім них, було ще щось. Дихало воно важко і хрипко. Гаррі, тремтячи в цьому крижаному повітрі, відчув неймовірний жах.
— П–припини! П–перестань! Бо вдарю, к–клянуся! — Дадлі, заткн…
БАХ!
Гаррі, отримавши удар кулаком по голові, аж заточився. З очей мовби посипались іскри. Уже вдруге за годину Гаррі відчув, ніби його голова розколюється навпіл. Він гепнувся на землю, а чарівна паличка вилетіла йому з рук.
— Ти дебіл, Дадлі! — закричав Гаррі.
Від болю сльозилися очі. Він став на коліна і наосліп почав обмацувати землю. Почув, як Дадлі бреде кудись навпомацки, спотикаючись і наштовхуючись на паркан.
— ДАДЛІ, ВЕРНИСЯ! ТИ ЙДЕШ ПРЯМО НА НЬОГО!
Почувся страхітливий зойк, і Дадлі спинився. Тієї ж миті Гаррі відчув, як його спину обвіяло холодом, а це могло означати лише одне — їх тут кілька.
— ДАДЛІ, НЕ ВІДКРИВАЙ РОТА! ХОЧ БИ ТАМ ЩО, МОВЧИ!.. Паличка! — бурмотів Гаррі, а його пальці снували по землі, мов павуки. — Де ж та… паличка… скоріше… лумос!
6 
