очень нудно 
305 
Гаррі заплющив очі. Якби він не кинувся рятувати Сіріуса, Сіріус би не помер… Більше для того, щоб хоч ненадовго відігнати неминучі думки про Сіріуса, аніж сподіваючись відповіді, Гаррі запитав: — Кінець пророцтва… там щось було про те, що… «разом їм…»
— «… жити не судилося», — завершив фразу Дамблдор.
— Отож, — мовив Гаррі, черпаючи слова немовби з глибоченної криниці розпачу, — це означає, що… що один з нас повинен убити другого… врешті–решт?
— Так, — підтвердив Дамблдор.
Досить довго вони мовчали. Десь за стінами кабінету Гаррі чув голоси — мабуть, то учні вже йшли на сніданок. Не вірилося, що є на світі люди, які їдять, сміються й нічого не знають та й не хочуть знати, що Сіріус покинув їх назавжди. Сіріус уже був ніби за мільйони кілометрів, але частинка Гаррі ще й далі вірила — якби він відхилив ту завісу, то знайшов би Сіріуса, і Сіріус поглянув би на нього, привітав би своїм уривчастим сміхом…
— Мабуть, я повинен тобі пояснити ще одне, — вагаючись, мовив Дамблдор. — Ти, може, дивувався, чому я не обрав тебе старостою? Мушу визнати… я подумав… що ти маєш на своїх плечах і так завеликий тягар.
Гаррі подивився на Дамблдора й побачив, як по його обличчі у довжелезну срібну бороду скотилася сльоза.
Розділ тридцять восьмий
ПОЧАТОК ДРУГОЇ ВІЙНИ
ТОЙ–КОГО–НЕ–МОЖНА–НАЗИВАТИ ПОВЕРТАЄТЬСЯ
«У короткій заяві, виголошеній у п’ятницю ввечері, міністр магії Корнеліус Фадж підтвердив, що Той–Кого–Не–Можна–Називати повернувся в країну і знову почав активну діяльність.
— З величезною прикрістю мушу підтвердити, що чаклун, який називає себе «Лорд»… ви знаєте, кого я маю на увазі… живий і знову перебуває поміж нас, — сказав стомлений і збентежений Фадж, звертаючись до журналістів. — З не меншою прикрістю маємо повідомити про масовий бунт дементорів Азкабану, що відмовилися служити міністерству. На нашу думку, дементори зараз підкоряються Лордові… чи як там його називають.
— Закликаємо чаклунську громаду виявляти пильність. Міністерство зараз друкує довідники з елементарної родинної та особистої безпеки, і наступного місяця вони безкоштовно надійдуть у всі чаклунські будинки.
Чаклунська спільнота зустріла міністерську заяву з хвилюванням і тривогою, бо ще минулої середи міністерство запевняло, що «настирливі чутки про перебування серед нас Відомо–Кого не мають під собою жодних підстав».
Подробиці подій, що привели до рішучої зміни міністерських позицій, невідомі, хоч є підстави вважати, що Той–Кого–Не–Можна–Називати зі зграєю його добірних поплічників, відомих як смертежери, у четвер увечері прорвався в саме Міністерство магії.
Албус Дамблдор, поновлений на посадах директора Гоґвортської школи чарів і чаклунства, члена Міжнародної конфедерації чаклунів і головного мага Чарверсуду, поки що недоступний для коментарів. Увесь минулий рік він наполягав, що Відомо–Хто не помер, як усі сподівалися й вірили, а набирає поплічників для нової спроби захоплення влади.
Тим часом «Хлопець, що вижив»…
— А ось і про тебе, Гаррі. Я так і знала, що вони й тебе сюди приплутають, — повідомила Герміона, зиркаючи на нього поверх газети.
Вони були в шкільній лікарні. Гаррі сидів на краєчку Ронового ліжка і слухав Герміону, що читала їм першу шпальту «Недільного віщуна». Джіні, якій мадам Помфрі миттєво зцілила перелом, згорнулася клубочком у ногах Герміониного ліжка. Ніс у Невіла теж загоївся, і він сидів на стільці між двома ліжками, а Луна, що забігла їх провідати, читала догори дриґом останнє число «Базікала» і Герміони навіть не слухала.
— То він тепер знову «хлопець, що вижив»? — похмуро буркнув Рон. — Уже не «фантазер, що хизується собою»?
Він набрав цілу жменю шоколадних жабок, величезна купа яких височіла на тумбочці біля його ліжка, кинув кілька Гаррі, Джіні й Невілу і здер зубами обгортку зі своєї. На його руках — там, де їх обмотали щупальця мізків, — і досі були глибокі шрами. Мадам Помфрі казала, що думки залишають найглибші рани, хоч відколи вона почала щедро змащувати їх «Забувальним єлеєм доктора Аблі», ситуація поліпшилася.
— Так, Гаррі, тепер вони відгукуються про тебе дуже класно, — сказала Герміона, переглядаючи статтю. — «Самот ній голос правди… його вважали неврівноваженим, але він ніколи не зраджував своїх переконань… був змушений терпіти глузування й наклепи…» Цікаво, — спохмурніла вона, — тут навіть не згадується, що це вони самі й поширювали у «Віщуні» глузування й наклепи…
305 
