Последние отзывы

  277  

— Куди тепер? — ввічливо спитала вона в Гаррі, немовби це була просто цікава екскурсія.

— Сюди, — відповів Гаррі. Вдячно поплескав свого тестрала, хутко підійшов до розбитої телефонної будки і відчинив дверцята. — Та заходьте! — поквапив він тих, хто вагався.

Рон і Джіні слухняно зайшли. За ними втислися Герміона, Невіл і Луна. Гаррі востаннє зиркнув на тестралів, що нишпорили в контейнері, обнюхуючи зогнилі недоїдки, і слідом за Луною заліз у будку.

— Хто там найближче до телефону, наберіть шість–два–чотири–чотири–два! — звелів він.

Рон якимось дивом вигнув руку і дотягся до телефонного диска. Коли диск відсюркотів, у будці пролунав холодний жіночий голос.

— Вітаємо вас у Міністерстві магії. Прошу назвати ваше прізвище та справу, в якій ви прийшли.

— Гаррі Поттер, Рон Візлі, Герміона Ґрейнджер, — затарабанив Гаррі, — Джіні Візлі, Невіл Лонґботом, Луна Лавґуд…

— Дякую, — озвався холодний жіночий голос. — Відвідувачі, прошу взяти значки й начепити спереду на одяг.

З металевого жолобка, з якого зазвичай вискакують дрібні монетки здачі, вилетіло з півдесятка значків. Герміона зібрала їх у жменю й мовчки передала Гаррі над головою Джіні. На верхньому було написано «Гаррі Поттер, рятувальна місія».

— Відвідувачі міністерства, ви зобов’язані пройти обшук і пред’явити свої чарівні палички для реєстрації працівникові служби безпеки, який сидить за столом в кінці Великої зали.

— Гаразд! — голосно відповів Гаррі, а його шрам знову засіпався. — Ми можемо вже рушати?

Підлога телефонної будки здригнулася, і тротуар поплив повз шибки вгору. Тестрали, що порпалися в смітті, поступово зникли з поля зору. Друзів огорнула темрява, і з глухим скреготом вони занурилися в глибини Міністерства магії.

Смужечка м’якого золотистого світла спочатку впала їм на ноги, а потім, розширюючись, залила їх цілком. Гаррі зігнув коліна й наготував, наскільки це було можливо у такій тісноті, чарівну паличку. Визирнув крізь шибку, щоб перевірити, чи ніхто їх не чекає — у Великій залі було безлюдно. Люстри світили тьмяніше, ніж удень. Вбудовані в стіни каміни не горіли, але, коли ліфт безгучно зупинився, Гаррі побачив, що на темно–синій стелі й далі звиваються золотисті символи.

— Міністерство магії бажає вам приємного вечора, — пролунав жіночий голос.

Дверцята телефонної будки відчинилися. Гаррі вибрався перший, за ним Невіл і Луна. Тишу Великої зали порушувало хіба що невпинне дзюрчання води в золотому фонтані. Струмені били з чарівних паличок чаклуна та чарівниці, з вістря кентаврової стріли, з гострячка ґоблінового капелюха і з вух ельфа–домовика.

— Ходімо, — неголосно сказав Гаррі й повів друзів повз фонтан до стола, за яким колись чаклун служби безпеки зважував Гарріну чарівну паличку.

Але тепер за столом нікого не було.

Гаррі був переконаний, що представник служби безпеки має бути десь тут. Його відсутність — лиховісна ознака. Погані передчуття лише посилилися, коли вони крізь золоті ворота вийшли до ліфтів. Гаррі натиснув кнопку «вниз», і майже відразу з дзенькотом з’явився ліфт. Золоті ґратчасті двері голосно брязнули й розійшлися, а друзі зайшли в кабінку. Гаррі вдарив по кнопці з дев’ятим номером. Двері зачинилися, і ліфт, брязкаючи й дзенькаючи, почав опускатися. Гаррі, коли був тут з містером Візлі, не звернув уваги, які деренчливі ці ліфти. Здавалося, це підійме на ноги всіх працівників служби безпеки! Аж тут ліфт зупинився, холодний жіночий голос повідомив: «Відділ таємниць» — і ґратки роз’їхалися. Вони вийшли в коридор, де нічого не ворушилося, крім полум’я смолоскипів — потік повітря з ліфта змусив їх замерехтіти.

Гаррі обернувся до звичайних чорних дверей. Багато місяців він бачив їх у снах, аж ось нарешті опинився тут.

— Ходімо, — прошепотів він і перший пішов коридором.

За ним з роззявленим ротом ішла Луна.

— Слухайте, — зупинився Гаррі за два метри від дверей. — Може… може, хто залишився б тут… на варті…

— А як же тебе попередити про небезпеку? — здивувалася Джіні. — Ти ж можеш бути хтозна–де.

— Гаррі, ми підемо з тобою, — сказав Невіл.

— Ідемо всі разом, — рішуче підтримав його Рон.

Гаррі й далі не хотів тягти їх усіх за собою, але вибору не було. Повернувся обличчям до дверей і… точнісінько, як уві сні, двері відчинилися, він переступив поріг, а за ним зайшли всі решта.

  277