207 
— Аякже, мій пане, авжеж… ви такі милосердні, дякую…
Волдеморт ступив крок і зупинився навпроти проміжку в колі — між Мелфоєм та наступним смерте–жером. Місця б вистачило й на двох.
— Тут повинні стояти Лестранжі, — тихо проказав Волдеморт. — Та вони поховані в Азкабані. Вони довели свою відданість. Вони обрали ув’язнення в Азкабані і не зрадили мене… Коли Азкабан буде зруйновано, Лестранжі отримають винагороду, про яку навіть не мріяли. До нас приєднаються наші союзники — дементори… ми покличемо назад вигнаних велетнів… повернуться мої найвірніші слуги, повернеться ціла армія створінь, які наводять на всіх жах…
Він рушив далі. Повз деяких смертежерів він проходив мовчки, біля інших зупинявся й починав говорити.
— Макнейр… Червохвіст розповідав, що ти тепер працюєш на Міністерство магії, винищуєш небезпечних тварюк? Скоро ти матимеш набагато кращих жертв, аніж вони. Лорд Волдеморт про це подбає…
— Дякую вам, хазяїне… дякую, — прошепотів Макнейр.
— А тут, — Волдеморт зупинився біля двох найкремезніших постатей з каптурами на головах, — тут у нас Креб… тепер ти більше старатимешся, так, Кребе? А ти, Ґойле?
Обидва незграбно вклонилися, щось тупо белькочучи собі під ніс.
— Так, хазяїне…
— Будемо старатися, хазяїне…
— Те саме стосується й тебе, Ноте, — тихо проказав Волдеморт, минаючи згорблену постать, що ховалася в тіні Ґойла.
— Мій пане, падаю перед вами на коліна, я ваш найвідданіший…
— Годі, — відрубав Волдеморт.
Він підійшов до найширшого проміжку і якийсь час мовчки дивився на нього своїми порожніми червоними очицями, наче бачив тих, що мали там стояти.
— А отут бракує шістьох смертежерів… троє з них загинули за мене. Один занадто боягузливий, щоб повернутися… і він поплатиться. Один покинув мене назавжди… він, зрозуміло, буде вбитий. А останній залишився мені найвірнішим і знову служить, не покладаючи рук.
Смертежери заворушилися. Навіть крізь маски було видно, як вони схвильовано обмінюються поглядами.
— Цей вірний слуга зараз у Гоґвортсі і саме його зусиллями наш юний друг прибув сьогодні сюди…
— Авжеж, — продовжував Волдеморт, скрививши свій безгубий рот у хижій посмішці. Погляди всіх, хто стояв у колі, втупилися в Гаррі. — Гаррі Поттер ласкаво погодився відсвяткувати з нами моє відродження. Його навіть можна назвати моїм почесним гостем.
Запанувала тиша. Раптом смертежер, що стояв праворуч від Червохвоста, ступив крок уперед і з–під маски пролунав голос Луціуса Мелфоя.
— Хазяїне, ми прагнемо знати… благаємо, скажіть нам… як вам це вдалося… таке диво… як ви спромоглися до нас повернутися…
— О, Луціусе, це така історія, — сказав Волдеморт. — Вона починається і закінчується оцим ось моїм юним другом. — Він спроквола підійшов до Гаррі. Всі очі втупилися в них. Змія повзала, не зупиняючись.
— Ви, либонь, знаєте, що причиною мого падіння називають оцього хлопця? — вкрадливо проказав Волдеморт, не зводячи своїх червоних очей з Гаррі, чий шрам запік так несамовито, що Гаррі ледь не кричав. — Усім вам відомо, що тієї ночі, коли я втратив свою могуть і тіло, я намагався його вбити. Його мати загинула, пориваючись урятувати сина — несвідомо вона надала йому такий захист, якого я, зізнаюся, не передбачав… Я не міг до хлопця навіть доторкнутися.
Волдеморт витяг довгий білий палець і наблизив його до Гарріної щоки.
— Мати залишила на ньому сліди своєї самопожертви… це стара магія, я мав би про неї пам’ятати… А забув, наче останній дурень… Та це не має значення. Тепер я можу до нього доторкнутися.
Гаррі відчув холодний дотик довгого пальця — його голова могла от–от вибухнути від болю.
Волдеморт м’яко засміявся, забрав пальця й звернувся до смертежерів:
— Визнаю, друзі — то був мій прорахунок. Моє закляття відбилося від дурної самопожертви якоїсь жінки — і вразило мене самого. Це був біль над усіма болями, друзі мої. А я ні на краплину не був до нього готовий. Мене видерло з власного тіла. Я став менший, ніж дух, нікчемніший за найнещасніших привидів… та все ж лишився живий. Ким я був, не знав навіть я сам. Я — той, хто подолав найдовшу відстань на шляху до безсмертя. Ви знаєте мою мету — перемогти смерть. Та я випробував один зі способів — і все спрацювало… адже я не загинув, хоч закляття мусило мене вбити. Та все ж я був такий безсилий, як найслабші істоти світу, і нічим не міг собі зарадити… я не мав тіла — а кожне закляття, що могло допомогти, вимагало використання чарівної палички…
207 
