Последние отзывы

  46  

Мікка — фінський приятель Майнеса — дуже великий і повільний. Як ведмідь із герба Берліна. Цікаво, чи збирають ведмеді морошки на болотах Лапландії? Як і більшість моїх скандинавських знайомих в районі тридцятки, він іще студент.

— Ага. Просто в нас така, ну ду-у-уже складна система навчання, — каже Майнес і регоче.

Мікка вперше стикається з тайською кухнею, я раджу йому «класіку жанра», він ввічливо вислуховує всі мої пояснення до кінця і бере собі щось зовсім інше — вочевидь, найдешевше. І відразу ж забуває назви того, що набрав. Так що, коли офіціантка приносить нам по 3 цілком однакові на вид страви на тарелях, нам доводиться в них копирсатися і нюхати їх, аби розібрати, що є чиє. Щоби Май-несу, не доведи, Деметра, не попало м'ясо, а лише рослинки. Бо буде Майнесу капут.

— От. От що мене рятувало в Китаї! — Майнес відкриває свій гаманець, гордо демонструючи рожеву карточку з червоним сердечком із золотим обідком. Над сердечком кульковою ручкою виведено 3 китайські ієрогліфи. -ВЕГЕТАРІАНСЬКЕ! — переможно вигукує Майнес. — Це одна тайванська офіціантка мені написала. Інакше — смерть. Китайці якось уже тулили мені геть усе — свинину, жир, курятину — а коли я казав: «Ні-ні, БЕЗ м'яса!!!» — вони приносили просто інший вид м'яса і казали, що це вже точно без м'яса.

— Бідні, бідні вегетаріанці! — декларую я, поїдаючи розчепірену креветку.

Відтак Майнес розповідає нам, як його тато, будучи колись припанкованим студентом інженерного факультету, а не біг босом паперової компанії, смажив на кімнатному обігрівачі сардельки. А тепер головна татова проблема і скарга — те, що доводиться по роботі обідати в ресторанах п'ятизіркових готелів. «Уявляєте, — каже він знайомим, — як це страшенно втомлює?» Його за це чомусь вважають снобом. А я йому дійсно щиро співчуваю. Люди не знають, чому заздрять.

Беремо рахунок, Майнес платить за всіх, всі віддають йому бабло десь трохи згодом. Я в поняття «всі» не влізаю, Майнес не обіжається. Трохи говорить з тайландкою-офіціанткою про лихо, що скоїлося в її землі ^[74], обіцяє за тиждень передати Таїланду привіт.

Як 3 очманілих Колоба, викочуємося надвір

— Від бару до бару ходили по парах! — кажу чогось я і сама кривлюся на такий бездарній вірш. — М-да, це тобі не REIS mit SCНЕІ? ^[75]…

На згадку про цю рестораційну вивіску (котрийсь бравий берлінець скористався незапом неною дошкою «Пропозиція Дня» і шматш крейди, вписавши єдиною пропозицією «REIS mit SCНЕІ?») Майнес знову починає реготати.

— Ги-ги, — каже він, — ну це вже точно. Якщо колись я відкрию на старості ресторан де-небудь у Східному Тіморі, обов'язково назву його так. Гадаю, буде дуже популярним серед німецьких екс-патів ^[76]. Ой, ні!!! Він закритий! Ах, це найсумніша мить мого життя…

Ну, це він не про «Рис із Гівном». Це він про сусідній бар, в який ми перлися. «Власний Бар Господа Бога». Дуже такий темний заклад із фрескою Тайної Вечері над входом. І з настільним хокеєм, чи як там іще називається їхня дурнувата гра. Ми з Майнесом у неї не граємо. Дзузьки.

— Пішли тоді до наступного… — каже Мікка.

— Now show me the way to the next wisky bar ^[77]… — завиває Майнес. Слуху в нього — кіт наплакав. Але все одно дуже мило.

Тим некст-віскі-баром виявляється «Razzia Вudapesht». Там я, як дєльная маша, здороваюся барменом, якого вперше в житті бачу, замовляю гроґ, огидність котрого не вбити ні лимонами, ні водою, дивлюся, як приходить Аско, шойно приспавши свою тьотьку, і ввічливо втикаю в їхні суперечки про національну й релігійну ідентичність індонезійців. Суперечки ведуться мовою оригіналу — фінською.

— Слухай, а ти впевнений, що моя вечеря вкладається у 10 євро? — вже вкотре перепитую Мікка у Майнеса, переживаючи, чи не завинив він приятелеві забагато бабла.

— Точно! — зітхає і ледве не кричить перевихований у свій час мною «на широку ногу» Майнес.

— Точно! -через стіл волаю я. — Заспокойся. І не будь аж таким західно-європейським хуєм.

Мене всі зрозуміли.

М— да, в «Razzia Вudapesht» таки відстійний Гроґ. Ідучи додому, всі довго дивуються з дурнуватого люмінісцентно-синього кольору моїх нових рукавиць за один євро.

— Your own personal Jesus ^[78]… — дуже просто наспівую я. Майнес підвиває.

Rich out, touch face ^[79]. Папа, Мікка, приємно було. Ага. Давай.

Якось одного січневого вечора Віку зарізали. Не на зовсім, звісно, зарізали, а так — на операційному столі.

  46