Последние отзывы

  21  

Едді й Сюзанна обмінялися зачудованими поглядами, і Едді зробив жест рукою, що мусив би означати «та будь ласка, не соромся».

— Як я вже казав, придорожня станція стояла порожня. Однак там була справна колонка. Вона стояла в глибині стайні, де тримали поштових коней. Я знайшов її на слух, але навіть якби вона працювала без звуку, то все одно не сховалася б від мене. Я нюхом відчував воду. Провівши досить часу в пустелі, помираючи від спраги, людина здобуває це вміння: чути воду. Тож я напився й заснув. Прокинувшись, знову пив. І хотів одразу вирушати в путь — мене аж лихоманило від потреби йти далі. Ті ліки, які ти мені приніс зі свого світу, той астин — чудова річ, Едді, але існують різновиди лихоманки, не піддатні жодним лікам. І мене спалювала саме така лихоманка. Я знав, що моє тіло потребує спочинку, та довелося зібрати в кулак кожну дрібку сили волі, щоб змусити себе залишитися ще бодай на одну ніч. До ранку я відпочив, тож наповнив свої бурдюки й пішов далі. На станції я не взяв нічого, крім води. Це найважливіше з усього, що сталося насправді.

Сюзанна озвалася до нього своїм найрозсудливішим, найприємнішим голосом — голосом Одетти Голмс.

— Гаразд, це те, що відбулося насправді. Ти наповнив бурдюки і рушив далі. А тепер розкажи нам решту — те, чого не було, Роланде.

Стрілець на мить поклав щелепну кістку на коліна, стис руки в кулаки й потер ними очі. Жест вийшов на диво дитячим. Потім він знову вхопив кістку, наче вона додавала йому хоробрості, й продовжив свою розповідь.

— Я загіпнотизував хлопчика, якого насправді не було, — сказав він. — За допомогою свого патрона. Цього фокуса я навчився багато років тому, і від кого б ви думали? Від Мартена, придворного чарівника мого батька. Хлопчик ідеально для цього підійшов. У трансі він розповів мені про обставини своєї смерті, так, як я їх виклав вам. Я не хотів завдати хлопцеві болю чи змусити нервуватися, тож, розпитавши про все, що зміг, я наказав йому забути все про свою смерть, коли він прокинеться.

— А кому б таке сподобалося? — пробурмотів Едді.

Роланд кивнув.

— Справді, кому? Із трансу хлопчик перейшов просто в стан природного сну. Я теж заснув. А коли ми прокинулися, то я розповів йому, що збираюся впіймати чоловіка в чорному. Він знав, про кого йдеться: Волтер теж зупинявся на придорожній станції. Джейк сховався від нього, бо злякався. Я впевнений: Волтер знав, що він там, але йому було вигідно вдавати, ніби йому не відомо про присутність малого. Він залишив хлопчика, наче пастку на мене. Я запитав його, чи є тут якісь харчі. Мені здавалося, що мусять бути. Хлопчик мав досить здоровий вигляд. Крім того, пустельний клімат ідеально підходить для збереження їжі. У нього виявилося трохи в'яленого м'яса. Ще малий сказав, що там є льох. Але він туди не спускався, бо було лячно. — Стрілець похмуро подивився на них. — І правильно, що боявся. Там я знайшов харчі… а ще Велемовного Демона.

Едді подивився на щелепу, і його очі повільно розширилися. На її древніх вигинах і зловісних зубах танцювали помаранчеві відблиски полум'я.

— Велемовного Демона? Ти маєш на увазі цю штуку?

— Ні, — сказав він. — Так. І те, і те водночас. Слухай, і ти зрозумієш.

Стрілець розповів їм про нелюдські стогони, що лунали в погребі з–під землі, про струмок піску, що його він побачив між двома старовинними блоками, з яких була складена стіна льоху. Розказав про те, як підходив до отвору, що розширювався в стіні, а Джейк кричав йому «Піднімайтеся!».

Роланд наказав демону говорити… і демон заговорив — голосом Еллі, жінки зі шрамом на лобі, жінки, що тримала бар у Таллі. «Не поспішай, іди повільно повз Буєраки, стрільцю. Поки ти мандруєш із хлопчиком, чоловік у чорному тримає твою душу в кишені».

— Буєраки? — вражено спитала Сюзанна.

— Так. — Роланд пильно поглянув на неї. — Тобі це слово щось каже, так?

— Так… і ні.

Вона говорила дуже неохоче. Частково, здогадався Роланд, це пояснювалося простим небажанням говорити про речі, які завдавали їй болю. Але він думав, що в основі лежало бажання Сюзанни не робити ще більшої плутанини там, де вона вже є: вона не хотіла казати більше, ніж насправді знала. Він захоплювався цим. Він захоплювався нею.

— Розкажи тільки те, в чому впевнена, — попросив Роланд. — Не більше.

— Добре. Буєраки — це місце, про яке знала Детта Волкер. Вона думала про нього. Це жаргонне слівце, підслухане з розмов дорослих, коли вони сиділи на Ґанку, дудлячи пиво, й згадували минуле. Воно означає недобре місце чи місце, куди викидають різний непотріб, або те й те разом. Було щось таке в цих Буєраках — в самій ідеї Буєраків, — що притягувало Детгу. Що саме — не питайте, бо, можливо, я колись це знала, а потім забула. А згадувати не хочу.

  21