14

Коли капітан Макдональд, непокоячись через мовчанку пасажира ЗА, почав грюкати у двері, то Дір, другий пілот, порадив йому не робити цього.

— Та куди він подінеться? — спитав Дір. — Що вдіє? Змиє себе в унітаз? Він занадто великий і не пролізе.

— Але якщо він везе… — почав Макдональд.

— Якщо й везе, то завантажений він по повній, тому позбутися наркотиків так просто не зможе, — відповів Дір, який і сам не раз та навіть не два нюхав кокаїн.

— Відключіть воду, — різко скомандував Макдональд.

— Вже, — коротко відзвітував штурман (котрий теж за нагоди любив нюхнути). — Але гадаю, це не має значення. Можна розчинити у воді все, що змивається у збірні баки, але зробити так, щоб їхній вміст випарувався, неможливо. — Вони скупчилися біля дверей туалету, над якими, немовби насміхаючись, горіла табличка «ЗАЙНЯТО», і неголосно перемовлялися. — Хлопці з УБН^[7] спустять воду, візьмуть зразок — і чувак спалився.

— Він завжди може відбрехатися, буцімто хтось перед ним зайшов у туалет і спустив наркотики в унітаз, — відповів Макдональд. Роздратування в його голосі наростало. Він не хотів це обговорювати — йому потрібно було щось робити, хай навіть він чітко усвідомлював, що пасажири досі тягнуться вервечкою з літака, і багато хто з них з неприхованою цікавістю поглядає на екіпаж літака і стюардес, що скупчилися біля дверей туалету. Екіпаж, зі свого боку, чітко усвідомлював, що занадто відверті дії можуть спровокувати пробудження бабая-терориста, який нині міцно засів у підсвідомості кожного пасажира літаків. Макдональд знав, що правда на боці штурмана і бортінженера, розумів, що наркотики, швидше за все, у пластикових пакетах, на яких лишилися відбитки пальців того козла. І все одно в голові, не замовкаючи ні на мить, лунав сигнал тривоги. Щось було не так. Щось всередині нього волало «Шахрай! Шахрай!», наче цей хлопець з місця ЗА був аферистом з річкового судна, який заховав у рукаві купу тузів і готовий їх усі викласти.

— Він не робив спроб злити воду, — сказала Сюзі Дуглас. — Навіть кранів у раковині не відкривав. Якби відкривав, ми б почули шум повітря. Я щось чула, але…

— Іди, — обірвав Макдональд і різко перевів погляд на Джейн Дорнінґ. — Ти теж. Ми самі впораємося.

Густо почервонівши, Джейн відвернулася, готова піти геть. А Сюзі тихо сказала:

— Джейн його вирахувала, а я побачила у нього під пахвами горби. Гадаю, ми залишимося тут, капітане Макдональд. Якщо ви захочете оголосити нам догану за порушення субординації, що ж, воля ваша. Але запам'ятайте: ви можете облажатися і зіпсувати УБН чималу оборудку.

Їхні погляди схрестилися, метаючи блискавки.

— Ми з вами відлітали сімдесят чи вісімдесят рейсів, Мак. Я хочу бути вашим другом, — сказала Сюзі.

Макдональд дивився на неї ще якусь мить, а потім кивнув.

— Гаразд, можете залишитися. Але відступіть на крок назад до кабіни, обидві.

Він зіп'явся навшпиньки, подивився назад і побачив, що кінець черги щойно перемістився з туристичного до бізнес-класу. Лишилося дві, можливо, три хвилини.

Він повернувся до представника компанії «Дельта», який стояв біля люка і пильно до них придивлявся. Мабуть, він відчув, що щось коїться, бо дістав рацію з чохла і тримав її напоготові.

— Скажи йому, щоби прислали сюди митників, — тихо звелів Макдональд, звертаючись до штурмана. — Трьох чи чотирьох. Озброєних. Негайно.

Штурман пропхався крізь чергу пасажирів, з легкою посмішкою роздаючи направо і наліво вибачення, і тихо перемовився з представником. Той підняв рацію і так само тихо щось у неї сказав.

Макдональд (котрий за все своє життя не вводив у свою систему нічого міцнішого за аспірин, та й той лише зрідка) повернувся до Діра. Його губи стислися в тонку білу смужку, що нагадувала шрам.

— Щойно останній пасажир залишить літак, ми зламаємо двері цього лайноприймача, — сказав він. — І мені начхати, будуть тут митники чи ні. Ясно?

— Так точно, — відповів Дір і поглянув на хвіст черги, який поволі просувався в салон першого класу.

15

— Дістань мого ножа, — звелів стрілець. — Він у мене в кошелі.

Жестом він показав на сумку з потрісканої шкіри, що лежала тут же, на піску. Зовні це було більше схоже на великий рюкзак, ніж на кошіль. Такі сумки, вирушаючи у мандри Аппалачською стежиною, брали з собою гіппі. Вони брели й балділи від природи (а час від часу, може, й від сигаретки). Тільки ця сумка була схожа на життєво необхідну річ, а не просто на атрибут іміджу якогось телепня, річ, що витримала безліч років непростих — а може, навіть відчайдушних — мандрів.

  32