4

Зв'язуючи Одетті руки, вони двічі мало не втратили над нею контроль. Але нарешті Едді вдалося зав'язати Роландів патронташ на ковзкий вузол довкола її зап'ясть, коли стрілець — з усіх сил — нарешті завів їх їй за спину (змушений весь час ухилятися від неї, наче мангуст — від змії; укусів він уник, але, поки Едді закінчив зв'язувати їй руки, стрілець був весь заляпаний слиною). А потім Едді потяг її по піску, тримаючи за короткий повідок саморобного лассо. Він не хотів робити боляче цій верескливій істоті, що борюкалася й бризкала прокльонами. Вона була далеко гидкішою за омароподібних потвориськ — через інтелект, який надавав їй інформацію. Але Едді знав, що вона може бути прекрасною. І не хотів завдавати шкоди іншій особі, яку таїла в собі ця посудина, наче живу голубку — в одному з потаємних відділень чарівної коробки фокусника.

Десь у глибинах цієї верескливої потвори була Одетта Голмс.

5

Попри те, що його останній їздовий кінь — власне, мул — здох ще в незапам'ятні часи, Роланд зберіг шматок мотузки, яким його прив'язував (котра, в свою чергу, колись слугувала стрільцеві незамінним арканом). Нею вони й прив'язали Одетту до візка, втіливши в реальність її вигадки (чи то пак фальшиві спогади, що врешті-решт виявляється одним і тим самим, чи не так?). Після цього вони відійшли.

Якби біля моря не вешталися повзучі створіння, Едді б залюбки спустився до води й помив руки.

— Здається, я зараз буду ригати, — повідомив він голосом, що зривався то на бас, то на фальцет, як у хлопчика-підлітка.

— Ану давайте, позжирайте один одному ХУЇ! — верескнула істота, прив'язана до візка. — Коли вже ви перед діркою чорної так пересрали, то давайте! Ну, я чекаю! Вперед! Відсмокчіть один одному! Зробіть це, поки можна, бо Детта Волкер вибереться з цієї колимаги, повідрізає ваші худі білі хери й згодує їх тим ходячим бензопилам!

— Ось у якій жінці я був. Тепер ти мені віриш?

— Я й раніше тобі вірив, — заперечив Едді. — Я ж казав.

— Ти повірив, що ти віриш. Поверхово повірив. Тепер віриш оглибно? До самого дна?

Едді подивився на створіння, що верещало та торсалося у візку, і відвів очі, блідий, мов примара. Тільки рана на щоці виділялася на білому — з неї досі капала кров. Та сторона його обличчя помалу починала нагадувати повітряну кульку.

— Так, — сказав він. — Боже мій, так.

— Ця жінка — чудовисько.

Едді розплакався.

Стрілець захотів утішити його, але не зміг вчинити таке святотатство (він надто добре пам'ятав Джейка) і пішов у пітьму, згоряючи зсередини від лихоманки й болю.

6

Значно раніше в ту ніч, поки Одетта ще спала, Едді сказав: «Здається, я здогадуюся, що з нею таке». Здогадуюся. Стрілець спитав, що він має на увазі.

— Можливо, у неї шизофренія.

Роланд тільки головою похитав. Едді як зумів розказав, що це за хвороба. Його знання переважно були почерпнуті з таких фільмів, як «Три обличчя Єви», та різних телепрограм (здебільшого мильних опер, які вони з Генрі часом дивилися, поки були вгашені). Роланд кивком підтвердив, що розуміє. Так. Хвороба, яку описав Едді, була дуже схожа на Одеттину. Жінка з двома обличчями: світлим і темним. Обличчя — як те, що його чоловік у чорному продемонстрував на п'ятій карті Таро.

— І вони — ці шизофрени — не знають, що у них всередині є інший?

— Ні, — відповів Едді. — Але… Він замовк, похмуро споглядаючи, як омариська повзають і питають, питають і повзають.

— Що «але»?

— Я не покрівельник, — сказав Едді. — Тому я не знаю точно…

— Покрівельник? А хто це такий?

Едді постукав себе по скроні.

— Лікар, що займається дахом. Душу лікує. Насправді вони називаються психіатрами.

Роланд кивнув. Слово «покрівельник» подобалося йому більше. Бо мозок цієї Дами був надто великим. Вдвічі більшим, ніж треба.

— Але, по-моєму, шизики завжди знають, що з ними щось не те, — правив далі Едді. — Бо у них трапляються провали в пам'яті. Може, я й помиляюся, але мені завжди здавалося, що в них роздвоєння особистості: дві людини в одній вважають, що у них часткова амнезія, бо в їхніх спогадах утворюється порожнеча там, де орудувала друга. А вона… вона каже, що пам'ятає все. Вона справді вважає, що нічого не забула.

  106