Последние отзывы

  7  

Він був високий на зріст, трохи сутулуватий, і діти прозвали його Франкенштейном^[2]. І Джонні це начебто анітрохи не дратувало, а навпаки, навіть тішило. Та попри все те, на його уроках завжди було тихо і діти з них майже не тікали (тим часом як Сейра мала постійний клопіт з прогульниками), а отой колективний суд ставився до нього видимо прихильно. Джонні належав до тих учителів, яким літ через десять присвячують шкільні щорічники. А Сейра — ні. І, намагаючись збагнути причину цього, вона часом аж шаленіла.

— Може, склянку пива на дорогу? Чи вина? Чи ще чого?

— Ні, але я сподіваюся, ти сьогодні багатий, — сказала вона й узяла його під руку, поклавши собі більш не сердитись. — А то ж я менш як три сосиски не їм. А надто на останньому окружному ярмарку року.

Вони виправлялися в Есті, містечко за двадцять миль на північ від Клівз-Мілза, що його єдиною претензією на сумнівну славу було проведення Найостаннішого сільськогосподарського ярмарку року в Новій Англії. Ярмарок закривався у п’ятницю ввечері, перед Днем усіх святих.

— Зважаючи на те, що платня в нас у п’ятницю, споряджений я непогано. Маю вісім доларів.

— Ого… хвалити бога, — мовила Сейра, закотивши очі догори. — Я завжди знала: як буду безгрішна, то здибаю колись багатенького дядечка.

Джонні посміхнувся й кивнув головою.

— Еге ж, дитинко, наш брат сутенер гребе хіба ж такі-і-і гроші! Ось тільки надягну куртку, і вирушаємо.

Сейра дивилася на нього з болісною ніжністю, і внутрішній голос, що озивався тепер дедалі частіше, — коли вона стояла під душем, читала книжку, готувалася до уроку, лаштувала самотню вечерю, — раптом вихопився знову, наче один з отих півхвилинних рекламних роликів посеред телевізійної передачі.

Він дуже милий хлопець, з ним легко ладнати, він веселий, ніколи не доведе тебе до сліз. Та чи кохання це? Тобто чи досить усього цього для кохання? Навіть коли ти вчилася кататись на двоколісному велосипеді, тобі довелося не раз упасти й збити собі коліна. Можна сказати, плата за науку. А то ж був сущий дріб’язок.

— Я ще зайду до туалету, — гукнув їй Джонні.

— Ну-ну… — Сейра ледь помітно всміхнулася.

Джонні був з тих людей, які бозна-чому вважають за необхідне сповіщати всіх і кожного про свої природні потреби.

Вона підійшла до вікна й визирнула на Головну вулицю. До автостоянки біля О’Майкового закладу, де подавали піццу й пиво, сходилися підлітки. Раптом їй захотілось опинитися там серед них, залишивши позаду свої нерозв’язні проблеми — або ж відклавши їх на майбутнє. В університеті все було простіше. Неначе в казковій Небувальщині, де й студенти, і навіть викладачі могли почувати себе товаришами Пітера Пена й ніколи не ставати дорослими. А на роль капітана Гака^[3] завжди знайшовся б якийсь Ніксон чи Агню^[4].

Вона познайомилась із Джонні лише у вересні, коли вони почали вчителювати у школі, але обличчя його запам’ятала ще із загальноосвітнього курсу, обов’язкового для всіх студентів. Вона тоді прикипіла серцем до Дена, а Джонні і Ден не мали між собою нічого спільного. Ден був майже бездоганний красень, дотепний і невтримно-гострий на язик — від чого Сейра завжди трохи ніяковіла, — дуже охочий до чарки й палкий у любощах. Добре підпивши, він часом ставав брутальним. Сейрі особливо запам’ятався один такий випадок у барі «Бронзова стойка» в Бангорі. Чоловік у сусідній кабіні докинув якийсь жарт до Денової розповіді про університетську футбольну команду, і Ден, умить скипівши, запитав, чи не заважає йому голова на в’язах. Той вибачився, але Ден хотів не вибачень — він хотів бійки. Він почав робити образливі зауваження на адресу жінки, що була з тим чоловіком. Сейра поклала руку йому на плече й попросила вгамуватися. Та Ден скинув її руку, і в погляді його сірих очей зблиснула така лють, що решта слів застрягла у неї в горлі. Зрештою Ден і той чоловік вийшли надвір, і Ден почав його бити. Бив аж доти, доки той — не молодий уже, років під сорок, із помітним черевцем чоловік — заверещав. Сейра ніколи ще не чула, як верещить чоловік, і більш ніколи не хотіла б цього почути. Потім вона й Ден мусили мерщій забиратися геть, бо власник бару бачив, як усе було, й викликав поліцію. Сейра охоче подалася б додому сама («Ой, та невже?» — глузливо запитав її внутрішній голос), але до університетського містечка було дванадцять миль, автобуси вже не ходили, а «голосувати» вона боялася.

  7